Лавкрафт Говард - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

І доки я пишу в агонії провини, одержимий думкою про порятунок міста, загроза якому щосекунди зростає, марно силкуючись відігнати геть цей неприродний сон про дім із каменю й цегли на південь від зловісного болота і кладовища на невисокому пагорбі, Полярна зоря, лиха і зловісна, косує на мене зі свого чорного сховку, відразливо підморгуючи, як божевільне недремне око, яке намагається передати загадкове повідомлення, але не може пригадати нічого, окрім того, що мало щось передати.

Я часто думаю про те, чи більшість людства хоч іноді спиняється для того, щоб замислитись над колосальним значенням снів і потаємним світом, до якого вони належать. Хоч більшість наших нічних видінь, гадаю, є лише блідими і фантастичними відображеннями життєвого досвіду — хай скільки б суперечив цьому Фройд зі своїм незрілим символізмом, — та серед них усе одно є відголоски, які завдяки своєму потойбічному, неземному характеру не допускають звичних інтерпретацій, а їх неясний, але захопливий і тривожний вплив дає можливість бодай на мить зазирнути у сферу ментального існування, не менш важливого, аніж реальне життя, хоч і відділене від нього непроникним бар’єром. Мій власний досвід не дозволяє мені ставити під сумнів те, що людина, втративши у сні свою земну свідомість, напевне перебуває в іншому, безтілесному житті протилежної природи, аніж знане нами, і про яке після пробудження зостаються лише найтонші, найкрихкіші спогади. Із цих розмитих і фрагментарних спогадів ми можемо багато чого припускати, але мало що довести. Ми можемо здогадуватися, що у світі снів матерія і життя, наскільки ми знаємо їх на землі, необов’язково незмінні, що час і простір існують інакше, ніж ми сприймаємо їх наяву. Іноді я вірю, що це менш матеріальне життя водночас є правдивішим і що, власне, наша марнотна присутність на землі є другорядним, якщо не геть випадковим феноменом.

Це почалося ще з моїх сповнених подібними розмислами юнацьких фантазій, коли одного дня зими 1900–1901 року до психіатричної клініки штату, де я тоді був інтерном, привезли чоловіка, історія якого звідтоді невідступно переслідувала мене. Його ім’я, якщо вірити записам, було Джо Слейтер чи то Следер, і виглядав він як типовий мешканець району Кетскільських гір; один із тих дивних відразливих нащадків примітивних колоніальних селян, ізоляція яких протягом майже трьох століть у гірських оплотах з їх мало відвідуваними поселеннями спричинилася до свого роду варварської деградації, на противагу успіхам їхніх значно краще розселених у залюднених регіонах побратимів. Серед цього дивного народу, що цілковито співвідносився із занепалими представниками «білих покидьків» Півдня, законів і моралі не існувало, а їхній розумовий рівень був, думаю, значно нижчим, ніж у будь-кого із корінних американців.

Коли я вперше його побачив, Джо Слейтер, якого під пильним наглядом чотирьох полісменів штату доправили до закладу і описали як надзвичайно небезпечну особу, поки не виявляв жодних ознак якихось загрозливих схильностей. Високий і дуже м’язистий, він мав, утім, недоладну зовнішність сумирного ідіота через бліду, сонну блакить своїх маленьких водянистих очей, кошлатість і занедбаність неторканої лезом жовтої щетини на підборідді і байдужу розслабленість нижньої губи. Ми не знали його віку, бо серед подібних до нього людей не ведуться родинні записи і не зберігаються постійні сімейні зв’язки, але за залисинами на голові і занедбаним станом зубів головний хірург визначив, що йому приблизно сорок років.

З медичних і офіційних документів ми вивчили все, що змогли зібрати у його справі. Цей чоловік — волоцюга, мисливець і звіролов — завжди був дивним в очах своїх примітивних одноплемінників. Вночі він спав довше, ніж заведено, а прокинувшись, часто оповідав про дивні речі в такій чудернацькій манері, що вселяв страх навіть у серця своїх позбавлених уяви побратимів. Не те щоб така форма висловлювань була аж геть незвичною, бо він ніколи не знав жодної мови, крім спотвореної говірки своєї місцевості, але тон і манера його мови були настільки непоясненно дивними, що ніхто не міг його слухати без холоду у грудях. Він сам був так само наляканий і спантеличений, як і його слухачі, і десь за годину після пробудження забував усе сказане або, принаймні, те, що спонукало його так говорити, впадаючи у тваринний приязний стан, притаманний його співвітчизникам.