Лавкрафт Говард - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Вперве про сего дохтора я вчув у маю тисяча сімсят трийцять восьмого року, але в тен час ми ще не перестрілися. Пан Поуп акурат завершив епілог до своїх Сатир (оте, що починається: «Не двічі в році ти виходиш друком»), і готувався до його публікації. Дня, коли воно мало вийти друком, появилась також сатира у подражаніє Ювеналу, озаглавлена Льондон, тогди єще незнаного Джонсона, і сатира ся настільки потрясла місто, що многі джентльмени з тонким смаком заявили, що се робота поета куди ліпшого, аніж пан Поуп. Якщо й не дивитися на те, що деякі набрехи гуділи про чорні заздрощі пана Поупа, той не дав віршам нового суперника і краплини одобрення. Завважте також, що пан Річардсон, що також був Поетом, сказав мені, що «Пан Джонсон у скорім часі буде повергнутий ниць».

Я не був зазнайомлений з персоною дохтора аж до тисяча сімсет шісдесять третого, когди мене йому рекомендував у таверні Митра пан Джеймс Бозвелл, молодий скотландець прекрасної фамілії і освіти, але малим розсудком, метричні викиди якого я від часу до часу редагував.

Дохтор Джонсон, яким його зуздрів я, був повним, тучним чоловіком, погано вбраним і взагалі неохайним. Я пригадую, що він носив пухнасту завиту перуку, непідв’язану і без пудри, замалу для його голови. Його одіж була брудно-брунатна, сильно пожмакана, бракувало ж на ній не одного ґудзика. Його лице, затовсте, аби бути гожим, теж було відмічене слідами якогось дивного безладу; голова ж його вічно конвульсивно вертілася довкола. Про сесю ваду я, зрозуміло, знав і зарані, від пана Поупа, котрий не полінився був навести довідки.

Маючи десь біля семидесяти трьох літ, на повних дев’ятнадцять літ старший за дохтора Джонсона (я мовлю Дохтор, хай се звання йому й дали щойно по двох літах), я зазвичай чекав від нього певної поваги до моїх літ; а відтак не мав і великого ляку перед ним, яко мені то закидали. На моє питання про то, як йому полюбився мій хвалебний одгук на його вокабуляр у Льондонці, моїм часописі, він одрік: «Пане, я не вельми пригадую, щоб коли мені випадало читати ваш часопис, а опінія менш розумної половини людства мене в огулі не інтересує». Більше ніж уражений сякою неґречністю того, чия слава сама понукала мене добиватися його одобрення, я порішив одповісти на той же кшталт і повів, що хіба чудуюся з того, як такий мудрий муж судить про глибокомисліє трудів того, чиї артикули, як він і сам повів, нігди не читав. «Чого ж то, пане, — відрік Джонсон, — я не потребую зазнайомлюватися з трудами людини, даби осягнути поверховість його знань, когди він явно насміхається з них сам, так прагнучи упом’янути власні труди у першім же питанні, яке до мене звертає». Отак подружившись, ми багато про що бесідували. Когди ж, згоджуючися з ним, я мовив, що сумніваюся в автентичності поем Оссіяна, пан Джонсон відрік: «То, пане, залежить не на вашім розумінню чи довірі; те, що є очевидним для цілого міста, не стане видатним відкриттям для критика з Ґраб-стріт. Ви би зарівно могли підозрівати, що то не Мільтон написав Утрачений рай!»

Звідтоді я часто стрічався з Джонсоном, надто на зборах Літературного клубу, що його дохтор зафундував через рік, успілку з паном Бурком, парламентським оратором, паном Боклерком, джентльменом направду доброго ґусту, паном Ленґтоном, побожним мужем, а до того ще й капітаном поліції, паном Дж. Рейнолдсом, знаним штукарем, паном Ґолдсмітом, віршописцем, паном Наджентом, тестем пана Бурка, паном Джоном Гокінзом, паном Антонієм Шарм’є і зі мною. Ми звично збиралися на сьому годину, увечір, раз на тиждень, у Голові Турка, на Джерард-стріт, Сохо, аж поки ту корчму не продали і не зробили з неї приватний дім; опісля чого ми без проблем переносили наші збори в У Принца на Саквіль-стріт, в У Ле Тельє на Дувр-стріт, а також в У Парслоу і в Солом’яному будинку на Сент-Джеймс стріт. На сих стрічах ми дбайливо берегли наші супокій і взаємоповагу, а се вигідно відтіняє нас від певних розколів і сварок, які я нині спостерігаю в літературі і аматорській Асоціяції преси. Сей супокій був тим важніший, що серед нас були панове вельми розбіжних позицій. Дохтор Джонсон і я, як і багато других, були запеклими торі [10] Торі (від ірландського tóraidhe — розбійник) — політична партія у Великобританії, що виражала інтереси крупної аристократії і вищого духовенства. В середині XIX століття була перетворена на Консервативну партію Великобританії (прим. редактора). ; а от пан Бурк був віґом [11] Віґи — політична партія у Великобританії, попередниця ліберальної партії (прим. редактора). , противником Америцької війни, багато його промов на сю тему виходили немалим накладом. Найдальшим нам по духу був один із фундаторів, пан Джон Гокінз, котрий звідтоді написав багато не найліпших представлень нашої спілки. Пан Джон, ексцентричний хлопець, раз відмовив платити за вечерю, бо дома він не звик було вечеряти. Пізніше він зобидив пана Бурка настільки неґречно, що ми всі як один виказали йому несхвалення; опісля він більш не приходив на збори. Проте він ніколи не гнівався з дохтором і правив тому за духівничого; хоч пан Босвел та й інші мали ґрунт не вірити його щирості. Інші та пізніші члени клубу були пан Девід Ґаррік, актор і старий друг дохтора Джонсона, панове Томас і Джозеф Вортони, дохтор Адам Сміт, дохтор Персі, автор «Реліквій», пан Едвард Ґіббон, гісторик, доктор Барні, музикант, пан Мелоун, критик, і пан Босвел. Пана Ґарріка допустили зі складностями; дохтор, без огляду на їх велику дружбу, завше вкрай не любив сцену і все, що з нею пов’язано. Джонсон, направду, мав вийняткову звичку вступатись за Дейві, коли решта була настроєна супротивно, і сваритися з ним, коли решта була за нього. Не маю сумніву, що він щиро любив пана Ґарріка, бо він ні разу не посилався на нього, як посилався на Фута, а він був похмурий один, хай який ґеній комедії. Пана Ґіббона мало хто любив через його паскудний манір поводитися, який зобижав навіть тих, кому любилися його гісторичні труди. Пан Ґолдсміт, маленький чоловічок, вельми заклопотаний своїм платтям і, навпаки, стрункістю бесіди, був мій персональний фаворит; я й сам не був вельми вдатний до полеміки. Він сильно заздрив дохторові Джонсону, хоч, однак, любив його і поважав. Пригадую, що раз чужоземець, німець, я так гадаю, був у нашій кумпанії; тоді говорив Ґолдсміт, але німець бачив, що і дохтор готується дещо мовити. Безтямно дивлячися на Ґолдсміта, як на яку перепону побіч великого мужа, чужинець різко обірвав його, підкріпивши таку неґречність криком: «Чшшшш, токтор Шонсон путе хофорити!»