Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Найперше, що дивувало всіх у Джозефі Кервені, було те, що він не надто постарів відтоді, як приїхав. Він зайнявся судноплавним підприємництвом, придбав корабельню поблизу бухти Майл-Енд, 1713 року допомагав відбудувати Великий Міст [95] Міст збудований 1660 року. Свого часу він був найширшим у світі, та згодом зносився і в 1711–1713 роках був відбудований. , а в 1723 році став одним із засновників Конгрегаційної Церкви на пагорбі, але завжди залишався непримітним чоловіком тридцяти-тридцяти п’яти років. Коли минуло кількадесят років, ця його особливість почала привертати загальну увагу, та Кервен завжди пояснював це тим, що має добру спадковість і провадить аскетичне життя, яке його не виснажує. Городяни не могли збагнути, як така смиренність вживалася з незрозумілими роз’їздами купця і світлом, що ночами горіло в його вікнах, тож вони залюбки вигадували інші причини його вічної молодості і довголіття. Закоренилася думка, що Кервенові постійні змішування і переганяння хімічних реактивів були безпосередньо пов’язані з його виглядом. Ходили чутки про невідомі речовини, які він на своїх кораблях привозив із Лондона та обох Індій [96] Вест-Індії, себто Карибських островів, та Ост-Індії — справжньої Індії. або купував у Ньюпорті, Бостоні та Нью-Йорку; а коли старий доктор Джейбз Бовен приїхав з Рехобота і напроти Великого Мосту відкрив аптеку під вивіскою «Одноріг і Ступка», то поширилися розмови про зілля, кислоти і метали, які мовчазний відлюдник весь час замовляв і купував у новому закладі. Гадаючи, що Кервен володів якимись дивовижними і таємничими медичними здібностями, багато людей з різними болячками зверталися до нього по допомогу. Та хоч він і поводився так, що їхня віра в це тільки посилювалася, і завжди давав своїм «пацієнтам» різнобарвні мікстури, насправді їх лікувальна дія була вельми сумнівною. Згодом, коли минуло понад п’ятдесят років від приїзду Кервена, а помітних ознак старіння на його обличчі та в поставі не з’явилося, чутки в місті набули темнішого забарвлення, а в містян зникли будь-які претензії до його відлюдності.

Приватні листи і щоденники того періоду відкривають багато причин, чому Джозефа Кервена вважали диваком, боялися і, врешті-решт, цуралися його, ніби чуми. Всі знали про його лихозвісну любов до цвинтарів, на яких його можна було зустріти вдень і вночі за будь-яких обставин, хоча ніхто й не заставав його за якимись справді огидними речами. На Потаксетському шляху в нього була ферма, де він переважно проводив літо і куди часто їздив верхи то в розпалі дня, то посеред ночі. Здавалося, єдиними його слугами і сторожами на цій фермі була пара понурих пристаркуватих нарраґансеттів [97] Нарраґансетти — індіанське плем’я, яке заселяло територію Род-Айленда, а також частини сучасних Коннектикута та Массачусетса. Роджер Вільямс, який заснував штат Род-Айленд, викупив у племені частину їхніх земель під місто Провіденс. Плем’я майже вимерло внаслідок воєн та епідемій, але 1880 року влада штату визнала 324 людини членами племені нарраґансеттів. : німий, вкритий дивними шрамами чоловік і страшна, мов опудало, дружина — можливо, через домішку негритянської крові. У прибудові була лабораторія, де Кервен проводив майже всі свої хімічні досліди. Допитливі вантажники і кур’єри, які доставляли пляшки, пакунки і коробки до маленьких затильних дверей ферми, ділилися враженнями про чудернацькі флакони, тиглі [98] Тигель — посудина для нагрівання, висушування, спалювання або плавлення металів. , перегінні куби і горнила, які вони помічали у низькій заставленій полицями кімнаті. Вони, перешіптуючись, пророкували, що мовчазний «хемік» — очевидно, маючи на увазі алхіміка — вже ось-ось має винайти філософський камінь. Найближчі сусіди — Феннери, які жили за чверть милі від ферми, — розповідали дещо цікавіші історії про дивні звуки, які, за їхніми словами, ночами долинали від будинку Кервена. Вони розказали, що чули крики і затяжні завивання, а ще їм не подобалося те, що він тримає величезне стадо худоби, яке позагачувало пасовиська, бо одному старому чоловікові з парою слуг вочевидь не потрібно стільки м’яса, молока і вовни. Стада оновлювалися щотижня: він купував скотину в кінґстонських фермерів. Та найбільше їм дошкуляла кам’яна будівля біля ферми з вузькими високими прорізами замість вікон.

Роззяви, які любили вештатися поблизу Великого Мосту, також мали багато історій про дім Кервена в завулку Олні, але не про новий, збудований у 1761-му — коли власникові вже мало би виповнитися зо сто років, — а про перший: низький, із двосхильним дахом, горищем без вікон і обшитими ґонтом стінами. Після знесення будинку Кервен ретельно прослідкував, щоб усі його дошки спалили дотла. Щоправда, це місце було менш загадковим, проте світло, що горіло ночами, двоє мовчазних темношкірих прислужників, понуре нерозбірливе бурмотіння старезного економа-француза, величезна кількість їжі, яку привозили в дім, де жило всього четверо людей, і природа деяких голосів, що вели приглушені розмови у геть неслушний час, разом із легендами про потаксетську ферму принесли цьому місцю недобру славу.