Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Сонце щойно піднялося над високим схилом, яким тяглися ліґи прадавніх цегляних підмурівків, за якими — поруйновані часом стіни та ще де‑не-де потріскані колони і порожні п’єдестали спускалися до узбережжя Ята, і Картер пішов шукати свою стриножену зебру. На лихо, він побачив, що слухняна тварина лежить, нерухомо розпростерта на землі біля тієї химерної колони, до якої він її припнув, ще гірше — вона була мертва, щось випило усю її кров через малесеньку ранку на горлі. Хтось нишпорив у його поклажі, бо звідти зникло кілька блискучих брязкалець, а навколо в пилюці виднілися численні сліди перетинчастих лап, які не належали жодній відомій Картеру істоті. Тут йому пригадалися легенди і застереження збирачів лави, і він замислився, що ж то насправді торкнулося його обличчя вночі. Тоді він завдав багаж собі на спину і рушив уперед до Нґранека. Коли дорога пролягала через чергові руїни, він стривожився, побачивши величезну арку, схожу на вмурований у стіну старовинного храму портал, за якою виднілися східці, що вели вниз у непроглядну пітьму.

Тепер Картер рухався угору схилом, вже дикішою, лісистою місцевістю, де траплялися хіба що хижі вуглярів і табори збирачів смоли. Повітря було сповнене смоляним ароматом, а птахи мага безтурботно виспівували, семиколірно виблискуючи на сонці. Ближче до сутінок він дістався табору збирачів лави, які з повними клунками поверталися з нижніх схилів Нґранека; він отаборився з ними, слухаючи їхніх пісень та оповідок, дослухаючись до тихих розмов про супутника, якого вони втратили у цій подорожі. Той видерся надто високо, щоб дістатися до брили дуже гарної лави, але увечері не повернувся до своїх товаришів. Вирушивши наступного дня на пошуки, вони знайшли тільки його тюрбан, але на камінні внизу не було жодного сліду, який би вказував на те, що він упав. Після цього пошуки припинили, бо старші сказали, що більше вони нічого не знайдуть. Ніхто й ніколи не знаходив того, що забирали нічвиди, хоч існування самих нічвидів настільки сумнівне, що вони вважаються легендою. Картер розпитав, чи п’ють вони кров, чи люблять блискучі речі та чи перетинчасті у них лапи, але збирачі лави, здається, злякалися таких запитань і лише похитали головами. Побачивши, як їх стривожила ця тема, він більше нічого не запитував, а, загорнувшись у ковдру, одразу ліг спати.

Наступного дня він прокинувся разом зі збирачами лави і попрощався, бо їхня дорога пролягала на захід, він же поїхав на схід верхи на купленій у них зебрі. Старші благословили його, але й застерегли, що не варто підніматися дуже високо на Нґранек; він щиро подякував їм, хоча і не збирався дослухатися до їхніх порад. Він-бо досі прагнув знайти богів на незвіданому Кадаті і дізнатися у них правду про шлях до того таємничого і чудесного присмеркового міста. Під обід, після довгого сходження на гору, він натрапив на покинуті цегляні села горян, які колись жили на узвишшях біля Нґранека і різьбили статуетки з його м’якої лави. Вони мешкали тут ще за життя діда старого корчмаря, але десь у той час їхнє сусідство стало комусь заважати. Їхні будиночки стояли навіть на схилах самої гори, і що вище вони зводилися, то більшої кількості люду недолічувалися з кожним світанком. Зрештою, вони вирішили залишити ці землі, надто ж коли у присмерку почали зринати речі, які ніхто не міг достеменно пояснити; кінець кінцем всі вони пішли до моря, осівши у Багарні, заселивши один із найстаріших районів міста і там навчаючи своїх дітей старовинному мистецтву різьбярства, яке існує й донині. Саме від дітей цих горян, вигнаних із власних осель, Картер і почув найдивовижніші розповіді про Нґранек, коли блукав старенькими тавернами Багарни.

Увесь цей час величні скелясті крутосхили Нґранека, здавалося, здіймалися все вище, що ближче Картер підходив до них. Пологіший схил де‑не-де поріс деревами, а далі — миршавими чагарями, над якими примарно здіймалася до небес жахлива гола скеля, вкрита снігами і кригою вічної мерзлоти. Споглядаючи розколини і пощерблені схили тієї похмурої скелі, Картер не вельми тішився з перспективи видиратися нагору. Подекуди траплялися застиглі потоки лави і купи шлаку, що захаращували схили і виступи. Дев’ятнадцять еонів тому, навіть раніше, ніж боги почали танцювати на її шпилястій вершині, ця гора вивергала вогонь і гримотіла голосами глибинних громів. Зараз же вона здіймалася мовчазна і моторошна, оберігаючи на своєму прихованому схилі отой таємний титанічний образ, про який ходить стільки чуток. У тій горі були печери, які могли бути порожні і сповнені одвічною пітьмою, а могли — якщо легенди кажуть правду — бути притулком для невимовних жахіть.