Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

— В’ни тетерка свистять в ритм мому диханню, — казав він, — і, я так думаю, готуют си лапати мою душу. В’ни знают, жи в’на скоро полетит, то й не хтять пропустити. Ви зуздрите, хлопці, як я вмру, чи в’ни ї’ злапали. Їк злапают, то до саміського заходу муть співати і сміятиси. Їк не злапают — то муть сидіти тихо. Я так лічу, жи межи ними і тими душами, жи в’ни лапают, деколи бувают крепкі бійки.

У ніч проти Свята врожаю11924 року Вілбур Уотлі терміново викликав доктора Гоґтона з Ейлзбері, вирушивши серед ночі своїм єдиним вцілілим конем, щоб зателефонувати тому із крамниці Озборна. Доктор застав Старого Уотлі в жахливому стані, серцевий ритм і хрипке дихання якого свідчили про те, що його кінець не за горами. Його потворна донька-альбіноска і внук із дивною бородою стояли біля смертного ложа, а з порожнього приміщення над ними долинали бентежливі відзвуки, схожі на ритмічне лопотіння і плюскіт хвиль, що накочуються на низький берег. Утім, доктора радше турбували крики нічних птахів надворі: незліченні полчища дрімлюг вигукували своє безкінечне диявольське послання, раз по раз бездоганно підлаштовуючись під хрипкі видихи помираючого. Це було моторошно і неприродно — як, зрештою, думав доктор Гоґтон, і все у цій місцевості, куди він поїхав украй неохоче, тільки з огляду на терміновий виклик.

Близько першої ночі Старий Уотлі опритомнів і, стримуючи хрипи, прокашляв своєму внукові ще кілька слів:

— Більше місця, Віллі, більше місця — і скоро. Ти ростеш — а в’но росте борше. В’но скоро вже б’де готове тобі служити. Відкрий ворота для Йоґ-Сотота тим довгим поспів’ям, ти ’го найдеш на 751 сторінці повної версії, і лиш тогди піднеси сірника до тюрми. Земний вогень то нігди не запалить.

Він був геть не при своєму розумі. Після паузи, під час якої зграя дрімлюг за вікном підлаштовувала свої завивання під зміни ритму дихання, а здалеку долинали перші відзвуки дивних шумів серед пагорбів, він додав ще кілька речень:

— Корми ’го регулярно, Віллі, але не захоплюйси; не дозволь ’му зашвидко вирости з приміщення, бо як в’но поламає стіни і вибереться до того, як ти відкриєшси Йоґ-Сототу, то всьо тото піде за водою. Лишень в’ни, з-поза, можуть ’го заставити плодитиси і працювати… Лиш в’ни, старі, як захтять вернутиси…

Але тут його мова знову зірвалася на хрипи, і Лавінія закричала, почувши, як під цю зміну підлаштувалися дрімлюги. Так тривало добру годину, аж поки з горла вмирущого не вирвався останній хрип. Доктор Гоґтон опустив зморшкуваті повіки на осклілі сірі очі, і тут раптом стихли крики птахів. Лавінія схлипувала, але Вілбур лише реготнув, прислухаючись до гуркотів, що відлунював на далеких пагорбах.

— Вони єго не запопали, — пробасив він.

На той час Вілбур став уже вченим, надзвичайно ерудованим, хоч і вельми однобічно, і був відомий своїм листуванням з численними далекими бібліотеками, в яких зберігалися стародавні рідкісні та заборонені книжки. У Данвічі його все більше й більше боялися та ненавиділи після того, як раптово зникло кілька молодих людей, а підозра майже що сама собою впала саме на його дім; проте він завжди спромагався спинити слідство за допомогою страху чи запасів давнього золота, яке все ще, так само як і за життя його діда, регулярно витрачалося на купівлю все більшої кількості худоби. Він виглядав уже як цілком зрілий чоловік, а його зріст, сягнувши нормальної для дорослого чоловіка межі, поволі її перетинав. У 1925 році, коли Вілбура навідав один з його кореспондентів-науковців із Міскатонікського університету, а потім вийшов з дому блідий як стіна і геть збентежений, його зріст уже сягав шести футів і дев’яти дюймів.

З плином часу Вілбур усе зневажливіше ставився до своєї матері-альбіноски, аж поки взагалі заборонив їй ходити з ним до пагорбів на Вальпургієву ніч і надвечір’я Дня всіх святих; 1926 року бідолашна поскаржилася Мемі Бішоп, що боїться свого сина.

— Там май більше, чим я можу тобі повісти, Мемі — сказала вона, — а ниньки й більше, чим я сама знаю. На Бога ти присягну, я не відаю, що він там хоче чи собі думає робити.

Того Галовіну шум серед пагорбів лунав гучніше, аніж будь-коли, а на вершині Вартового Пагорба, як і завжди, палахкотів вогонь; проте люди радше звертали увагу на ритмічні крики величезних зграй незвично запізнілих дрімлюг, які, здається, збиралися біля неосвітленої ферми Уотлі. Після опівночі їхні завивання зірвалися на пекельний регіт, який сповнив усе село, і до самісінького ранку птахи не замовкали. Тоді вони зникли, кваплячись на південь, куди їм належало відлетіти ще місяць тому. Ще донедавна ніхто не розумів, що це все означало. Ніхто із селян не помер, але бідолашну убогу альбіноску Лавінію Уотлі більше ніколи не бачили.