Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

А тим часом Старий Уотлі все купував і купував худобу, але череда його так і не зростала. Він також запасався деревиною і почав ремонт необжитих частин свого будинку — просторої гостродахої споруди, яка дальнім кінцем тулилася до скелястого схилу, хоча раніше старому з донькою завжди вистачало трьох найменш занедбаних кімнат на першому поверсі. Старий, мабуть, черпав сили з якогось дивовижного джерела, раз йому вистачало снаги на таку важку працю; він і досі часом бурмотів щось, мов несповна розуму, проте, здавалося, столярування йшло йому на користь. Власне, все почалося з народження Вілбура, коли старий раптом полагодив один із сараїв з інструментами, обшив його дошками і замкнув на здоровенний новенький замок. Зараз же, ремонтуючи закинуті горішні поверхи, він виявив себе неабияким майстром. Його дивацтво проявлялося лише в тому, що він наглухо позабивав усі вікна у відремонтованій частині будинку — хоча багато хто казав, що сама реконструкція була божевільною затією. Легше було пояснити те, що він обладнав ще одну кімнату внизу для свого онука, і дехто навіть бачив цю кімнату, хоча нікому так і не вдалося зазирнути до наглухо забарикадованого горішнього поверху. У цій кімнаті він поставив попід стінами високі дебелі полиці, на які поступово переносив, ретельно добираючи і впорядковуючи, всі ті зацвілі стародавні фоліанти та їхні частини, які доти валялися у найнесподіваніших закутках по всіх кімнатах будинку.

— Я з них і сам колись користався, — казав він, намагаючись посклеювати змережані готичними літерами сторінки за допомогою звареного на іржавій кухонній плиті клейстеру, — але хлопцю вони більше придадуться. Він зна, як ними розпорядиться, бо в тамтих книжках є всьо, шо йому тре’ вивчити.

Коли у вересні 1914 року Вілбурові виповнився рік і сім місяців, його розміри та тілобудова вже не могли не насторожувати. Він був зростом як дитина років чотирьох, цілком вільно говорив і був навдивовижу розумний. Хлопчик вільно собі бігав полями і пагорбами, а також супроводжував матір у всіх її блуканнях. Удома він старанно досліджував малюнки і таблиці у дідових книжках, а Старий Уотлі щодня у пообідню пору навчав і наставляв його. На той час з реставрацією будинку вже було покінчено, і люди, які бачили його після ремонту, дивувалися, чому одне з горішніх вікон переробили на міцні, обшиті дошками двері. Те вікно виходило у двір, під східним фронтоном, який майже впирався у схил пагорба; і всім було невтямки, чому до цих дверей від землі підвели дерев’яний хідник зі східцями. Приблизно під кінець цих будівельних робіт люди запримітили, що старий сарай з інструментами, який, відколи народився Вілбур, був наглухо замкнений, з позабиваними дошками вікнами, тепер знову занедбаний. Розчахнуті навстіж двері звисали з іржавих завіс, а коли Ерл Сойєр після того, як продав нову партію худоби Старому Уотлі, якось увійшов досередини, то був стривожений доволі дивним запахом, яким просякло це приміщення, — такий сморід, запевняв він, йому раніше доводилось відчувати хіба що біля індіанських кружал на пагорбах, і ніщо нормальне на цьому світі не може так пахнути. Хоча, з іншого боку, будинки і стайні данвіцького люду ніколи не славилися своєю привабливістю для нюхових рецепторів.

У наступні місяці не трапилося жодних дивовиж, окрім, хіба, того, що всі місцеві мешканці божилися, що поволі та невпинно гучнішає таємничий гул серед пагорбів. На Вальпургієву ніч 1915 року земля дрижала так, що це відчули навіть у Ейлзбері, а на тогорічний Галовін підземні поштовхи лунали в унісон із спалахами вогню — «тамтого відьомства Уотлі» — на верхівці Вартового Пагорба. Вілбур ріс як на дріжджах, і на вигляд йому було добрих десять років, коли насправді пішов тільки четвертий. Тепер він міг читати цілком самостійно, але говорив менше, ніж раніше. Він поринув в якусь дивну мовчанку, а люди вперше заговорили про те, що в його цапиному обличчі прозирає вишкір зла. Іноді він бурмотів щось незрозумілим жаргоном, наспівував дивні ритми, від яких у слухачів холонула кров, і їх огортав непоясненний жах. Ненависть, яку до нього відчували геть усі собаки, не можна було й далі ігнорувати, тож він був змушений носити із собою пістолет, щоб принаймні більш-менш безпечно пересуватися селом. І те, що хлопцеві іноді таки доводилося пускати в хід зброю, вочевидь не додавало йому популярності серед власників вартових псів.