Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Усе це, звісно, дурні байки, які прийшли до нас із незапам’ятних часів. Проте й Данвіч страшенно давній — давніший за будь-яку ферму чи поселення в радіусі тридцяти миль. Південніше села й досі можна побачити підмурівки пивниці і димар старого будинку Бішопа, збудованого ще до 1700 року, а руїни млина на порогах, зведеного 1806 року, належать до найсучасніших зразків тамтешньої архітектури. Зрозуміло, що промисловість у тій місцевості не процвітає, а фабричний бум дев’ятнадцятого століття майже одразу ж зачах. Найстаріші там, певна річ, кромлехи [210] Кромлех — доісторична споруда, кружало з кам’яних колон та дольменів. Найвідомішим кромлехом є Стоунгендж, через що нерідко плутають кромлех і власне гендж (круглий майданчик, оточений земляним валом). з неотесаних кам’яних колон, що височіють на пагорбах, але їх походження приписують індіанцям, а не поселенцям. Цілі поклади черепів і кісток, які знаходили у тих кромлехах і на схожому за розмірами кам’яному дольмені [211] Дольмен — доісторична споруда, що складається з кількох кам’яних колон, перекритих зверху кам’яною плитою. на Вартовому Пагорбі, лише підтверджували поширене повір’я, що у тих місцях колись були могильники покумтуків [212] Індіанське плем’я, яке колись населяло землі в межах сучасного штату Массачусетс на берегах річки Коннектикут. ; втім, чимало етнографів, незважаючи на абсурдність такого припущення, наполягають, що ті останки належать європеоїдам.

На околицях Данвіча, на великій, частково заселеній фермі, яка стояла на схилі пагорба за чотири милі від самого селища і за милю від найближчих сусідів, о п’ятій ранку, в неділю, другого лютого 1913 року народився Вілбур Уотлі. Дату запам’ятали, бо саме було Стрітення, яке мешканці Данвіча, на диво, святкували під іншою назвою, та ще тому що напередодні цілу ніч безупинно валували собаки, а з пагорбів долинали дивні звуки. Трохи менше важить той факт, що мати новонародженого була однією з деградованих Уотлі, дегенеративна, неприваблива альбіноска тридцяти п’яти років, яка жила зі своїм старим напівбожевільним батьком, про якого у молоді роки ходило багато страшних історій, пов’язаних із чаклунством. Офіційно Лавінія Уотлі не мала чоловіка, але вона, цілком у дусі місцевих традицій, не намагалася зректись дитини, про батьківську лінію якого селяни гадали дуже і дуже довго, розглядаючи найнеймовірніші варіанти. Вона ж, своєю чергою, надто вже пишалася своїм темношкірим, козлоподібним немовлям, яке разюче відрізнялося від її обличчя альбіноски з блідою шкірою і рожевими очима, люди ж не раз чули, як вона бурмоче якісь чудернацькі пророцтва про його незвичайні можливості та величне майбуття.

Нікого не дивувало, що Лавінія бурмоче такі речі, бо ж вона завжди була відлюдькуватою, полюбляла блукати серед пагорбів під час грози, навіть намагалася читати величезні фоліанти, які її батько успадкував по двох століттях існування роду Уотлі і які вже розсипалися на порохню, поточені віком та червою. Вона ніколи не ходила до школи, але її голова була забита безладними уривками прадавніх знань, яким її навчив Старий Уотлі. Віддаленої ферми завжди остерігалися, через те, що Старий Уотлі мав зловісну репутацію, пов’язану з чорним чаклунством, а нагла насильницька смерть пані Уотлі, що трапилася, коли Лавінії виповнилося дванадцять років, не робила це місце популярнішим. Ізольована у такому оточенні, Лавінія радо віддавалася нестримним мріям, а її захоплення були далекими від звичних; дозвілля ж у неї ніколи не було заповнене хатнім обов’язкам, через що з їхнього помешкання давно зникли найменші сліди порядку та чистоти.

Тієї ночі, коли народився Вілбур, з будинку пролунав страхітливий крик, який було чути навіть попри гуркіт пагорба і гавкіт псів, але при тих пологах не було ані лікаря, ані повитухи. Найближчий тиждень сусіди нічого не чули про малого, аж поки Старий Уотлі через сніги приїхав на санях у Данвіч і став молоти якусь нісенітницю до гурту гультіпак у сільмазі Озборна. Здавалося, зі старим відбулися якісь зміни — в його потьмареному розумі з’явилася якась нова ознака таємничості, і якщо раніше старий викликав у людей забобонний жах, то тепер цей страх оселився в його душі, — хоча, здається, він був не з тих, хто переймався будь-якими родинними подіями. Окрім всього, у ньому навіть помітили щось схоже на гордість, яка потім проступила і в його доньці, а те, що він казав про батька дитини, всі, хто його тоді чув, пам’ятали ще довгі роки.