Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Надвечірнє сонце опустилося вже геть низько, і притихле містечко здавалося оповитим якоюсь потойбічною зловісною поволокою. Нарешті проконсул Скрибоній схвалив мої пропозиції і тимчасово поставив мене на чолі когорти, надавши звання центуріона пріміпіла [198] Перший за рангом центуріон легіону. ; Бальбуцій з Аселлієм дали на те свою згоду, перший — значно шанобливіше, ніж другий. Коли на дикі осінні схили впали сутінки, розмірений, страхітливий гуркіт барабанів жахливим ритмом вибухнув десь удалині. Деякі легіонери виявили нерішучість, але різкі накази повернули їх назад у стрій, тож невдовзі уся когорта вийшла на відкриту рівнину на схід від цирку. Сам Лібон, як і Бальбуцій, наполіг на тому, щоб супроводжувати когорту, але виникли величезні труднощі з тим, щоб знайти серед місцевого населення провідника, який би показав їм стежки через гори. Нарешті один юнак, на ім’я Верцеллій, син чистокровних римлян, згодився провести когорту пагорбами.

Ми виступили, коли вже смеркалося, тоненький срібний серпик молодого місяця тремтів над лісами, через які ми пробиралися. Найбільше нас непокоїло те, що шабаш усе ще тривав. Звістки про наближення когорти уже б мали досягти пагорбів, і навіть незлагода щодо остаточного рішення поміж учасників рейду не робила ці чутки менш тривожними, — а все ж у горах, як і раніше, гриміли моторошні барабани, наче у святкувальників була якась невідома нам причина не зважати на сили римського народу, що йшли просто на них. Звук погучнішав, коли ми дісталися ущелини серед пагорбів, де з обох боків нас стиснули круті лісисті схили, що не залишали нам місця для маневру і виставляли, мов напоказ, неймовірно фантастичні стовбури у тремтливому світлі наших смолоскипів.

Усі йшли пішки, окрім Лібона, Бальбуція, Аселлія, двох чи трьох центуріонів, та ще мене, аж нарешті дорога пішла вгору настільки круто, що навіть ті, у кого були коні, змушені були спішитися; біля коней залишилась група охорони з десяти чоловік, хоч ми й сумнівалися, що злодії наважаться промишляти у ніч таких жахіть. Час від часу нам здавалося, що ми помічаємо постать, що скрадається неподалік лісом, а після півгодинного сходження нагору крутий і вузький шлях зробив підйом такої кількості людей — понад трьохсот чоловік — дуже складним і обтяжливим завданням. Тоді, заціпенівши від страху, ми раптом почули жахливий звук, що долинав знизу. То були наші стриножені коні — вони кричали, не іржали, а саме кричали… і там, унизу, не було ні найменшого вогника, ані звуку голосу жодної людської істоти, від якої ми могли б дізнатися, що там коїться. Тієї ж миті на всіх верхів’ях спалахнули багаття, так що тепер на нас і попереду і позаду чигав той самий жах.

Кинувшись до нашого проводиря, молодого Верцеллія, ми знайшли тільки безформну купу у калюжі крові. У руці він стискав короткий меч, зірваний з пояса Деція Вібулана, підцентуріона, а на його лиці застиг вираз такого жаху, що навіть найстійкіші ветерани зблідли. Він убив себе, коли закричали коні… Він, хто народився і прожив усе життя в цьому регіоні, хто знав, що простолюд упівголоса каже про пагорби. Нараз смолоскипи потьмяніли, а крики переляканих леґіонерів змішалися з невгомонними вересками стриножених коней. Повітря стало відчутно холоднішим — значно різкіше, ніж це зазвичай буває на початку листопада, і наче затремтіло, збурилося могутніми хвилями, які я не міг не пов’язати зі змахами велетенських крил.

Уся когорта завмерла, і, поки гасли смолоскипи, я спостерігав те, що, як я гадав, було лише фантастичними тінями, накресленими в небесах примарним сяйвом Via Lactea [199] Чумацький Шлях. , що лилося з Персея, Кассіопеї, Цефея і Лебедя. Тоді зненацька всі зірки пожухли і зникли з небосхилу — навіть яскраві Денеб і Веґа над нами, навіть самотні Альтаїр із Фомальгаутом позаду нас. А коли всі смолоскипи враз погасли, над нажаханою, сповненою криків когортою палали тільки жахливі вогні жертовних багать на верхів’ях гір; у їхньому пекельному червоному світлі, вимальовувалися силуети величезних безіменних потвор, що вистрибували у божевільному танці, про яких жерці Фриґії та пліткарки Кампаньї не наважувалися говорити навіть пошепки у найстрашніших своїх оповідках.

І над несамовитими криками людей та коней усе гучніше й гучніше лунав диявольський гуркіт барабанів, і крижаний вітер, що пронизував до кісток, ковзнув униз із тих заборонених висот і овіяв, здавалося, кожного з них, аж поки не розпалася вся когорта, поки кожен не заборсався і не закричав, немов повторюючи долю Лаокоона і його синів. Лише старий Скрибоній Лібон здавався незворушним. Серед усіх цих криків він промовляв слова, які досі відлунюють у моїх вухах: