На просіках, переважно вздовж старої дороги, тулилися ферми; на обійстях деяких із них ще стояли всі будівлі, на інших — тільки одна чи дві, а іноді й зовсім — лише самотній димар чи просто вхід до підвалу. Там буяли всуціль бур’яни і верес, у хащах яких снували дикі тваринки. Над усім цим витав гнітючий дух неспокою і бриніла легка нотка несьогосвітності та гротеску, наче бракувало якоїсь невловимої деталі у перспективі чи світлотіні. Тож і не дивно, що чужинці не хотіли тут селитися, бо в цьому місці не хотілося залишатися навіть на одну ніч. Цей край надто нагадував пейзажі Сальватора Рози [149] Сальватор Роза — італійський бароковий художник, прославився, зокрема, серією химерних алегоричних пейзажів.
; він дуже скидався на якусь заборонену гравюру на сторінках книги жахіть.
Але все це виглядало не настільки жахливо, як саме гибле пустище. Я збагнув це тієї ж миті, коли спустився до нього вниз розлогою долиною; жодна інша назва не годилася, щоб назвати це, так само й ніщо інше не пасувало так цій назві. Ці слова міг би дібрати поет, якби бодай краєм ока побачив цю місцину. Либонь, думав я, споглядаючи її, тут бушувала пожежа; але чому ж нічого більше так і не виросло на цих п’яти акрах сірої пустки, що простягалася до виднокола, наче випалена кислотою величезна пляма серед лісів і полів? Вона лежала на північ від старої дороги, лише трохи зачіпаючи південне узбіччя. Чомусь навіть сама думка про те, щоб підійти ближче, збурила в мені огиду, але, зрештою, я змусив себе ступити туди тільки тому, що мене туди привела робота. На всій цій величезній площі нічого не росло — скрізь лише жирний сірий порох, чи то попіл, над яким, здавалося, навіть вітер ніколи не віяв. Дерева поблизу росли тонкі та хирляві, довкруж лежало чимало струхлявілих стовбурів. Коли я квапливо переходив на інший бік пустища, то встиг помітити праворуч від себе купу цегли і каміння, які позначали рештки димаря і підвалу, та ще зяюче чорне нутро покинутого колодязя, затхлі випари з якого забарвлювали сонячні промені напрочуд химерними відтінками. Навіть довгий, втомливий підйом угору лісистим схилом, який чекав на мене далі, здавався безмежно гостинним порівняно з цим краєвидом, тож більше я не дивувався страшним чуткам, які переказує аркгемський люд. Поблизу не було ані будинків, ані руїн; певно, навіть у давнину ця місцина була самотньою і віддаленою. А на зворотній дорозі, у присмерку, остерігаючись іти через ту зловісну пустку, я вирішив накинути гак і подався до міста манівцями — дальньою південною дорогою. У глибині душі я хотів, щоб небо захмарилось, бо в мою душу почав закрадатися страх перед глибокими небесними безоднями.
Увечері я порозпитував аркгемців-старожилів про гибле пустище і про те, що означала ця фраза — «дивні дні», яку стільки разів ухильно бурмотіли у відповідь на мої розпитування. Втім, я не отримав жодної докладної відповіді, проте зрозумів, що ця таємниця не така давня, як собі уявляв. Це виявилося геть не старою легендою, все трапилося ще за пам’яті тих, хто про це розповідав, — десь у вісімдесятих, коли ціла родина, що жила у тих місцях, зникла або ж була вбита. Ніхто не вдавався в подробиці; і оскільки всі в один голос переконували мене не зважати на божевільні вигадки старого Еммі Пірса, я розшукав його наступного ж ранку, дізнавшись, що він самотньо живе у старенькому трухлявому будиночку саме там, де дерева починали розростатися до небачених розмірів. Це була якась моторошно занедбана місцина, над якою вже починав витати слабкий сморід, що пробивається з будинків, які простояли занадто довго. Лише наполегливим стукотом я підняв з ліжка старого чоловіка, проте, ще поки він нерішуче човгав до входу, збагнув, що він мені не радий. Він був не такий старезний, як я очікував, але його очі глибоко позападали, а неохайна одіж та сива борода виглядали і геть похмуро.
Не знаючи, як найкраще налаштувати його на оповідь, я почав розповідати про свої справи: про заміри, які проводжу, поставив кілька загальних питань про околиці. Він був значно тямовитіший та й куди освіченіший, ніж я собі гадав, і перш ніж я оговтався, він уже розповів мені все те, що я загалом почув в Аркгемі. Він не був схожий на інших селян, з якими я стикався у тих краях, де планувалося водосховище. Я не почув від нього жодного слова протесту проти затоплення багатьох миль прадавніх лісів та земельних угідь, хоча, здається, його власний будинок також стояв на землях, які мали бути затоплені після зведення загати. Єдина емоція, яку він виказував, — це полегшення; полегшення від долі, яка чекає на темні похмурі видолинки, в яких він провів ціле життя. Авжеж, їм краще бути під водою, а ще краще, якби їх затопило тоді, після дивних днів. І, коли він отак розпочав розповідь, його хрипкий голос раптом зазвучав нижче, а сам він усім тілом подався вперед і почав емоційно вимахувати вказівним пальцем.
Читать дальше