Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Ось і все. Чарльз втече з лікарні, а через рік від сьогодні ти зможеш поставити надгробок. Ні про що мене завтра не розпитуй. Повір, що честь твого давнього роду зараз так само незаплямована, як і будь-коли в минулому.

З найглибшими співчуттями і закликом до стійкості, спокою і смирення, завжди

Щиро твій друг,

Марин Б. Віллетт.

Тож рано-вранці у п’ятницю, 13 квітня 1928 року [147] ГФЛ відверто містифікує — тринадцяте квітня 1928 року припало на суботу. , Марин Бікнелл Віллетт навідав Чарльза Декстера Ворда у приватному шпиталі доктора Вейта на острові Конанікут. Молодик, хоч і не намагався уникати відвідувача, був дуже пригнічений і не надто радо підтримував розмову, якої з усіх сил домагався Віллетт. Очевидно, джерелом певної напруги було те, що доктор знайшов підземелля, і те, що він у них пережив, тож обоє дещо знітилися, обмінявшись кількома формальними словами привітання. Тоді між ними зринула нова нотка напруги, бо Ворд, здається, угледів у застиглому, немов маска докторовому обличчі рішучість, якої раніше не було. Пацієнт злякався, добре усвідомлюючи, що з часів останнього візиту тихомирний сімейний лікар перетворився на жорсткого і невблаганного месника.

Коли доктор почав говорити, Ворд зблід як стіна.

— З’явилися нові факти, — сказав він, — і я мушу чесно сказати, що тепер моїм обов’язком є розплата.

— Знову копали і знайшли нових голодненьких тваринок? — пролунала іронічна відповідь. Було очевидно, що юнак до останнього вирішив зберігати бравадний тон.

— Ні, — повільно усміхнувся Віллетт, — цього разу копати не довелося. Тут дехто шукав доктора Аллена, а знайшов у хатині лише накладну бороду та окуляри.

— Пречудово, — прокоментував стривожений пацієнт, намагаючись надати своїм словам уїдливості, — я можу тільки сподіватися, що вони більше личили колишньому власникові, ніж ваші — вам!

— Вам би вони дужче личили, — пролунала спокійна, ніби заздалегідь продумана відповідь, — як вони вам, власне, і личили.

Коли Віллетт це сказав, здавалося, що на сонце набігла хмара, хоча тіні на підлозі й не змінилися. Тоді Ворд наважився на випад:

— І що ж у цій бороді так волає про помсту? Припускаєте, що її час від часу могли використовувати, щоб жити подвійним життям?

— Ні, — понуро промовив Віллетт, — ти знову помиляєшся. Якщо хтось хоче бути шельмою, то це не моє діло; за умови, звісно, що цей хтось узагалі має право на існування, чи якщо він не вбив того, хто прикликав його у цей світ.

Тепер Ворд скипів.

— Ну, паночку, то що ж ви знайшли і чого тепер хочете од мене?

Доктор витримав невелику паузу, перш ніж відповідати, мовби добирав слів для разючої відповіді.

— Я знайшов, — нарешті сказав він, — дещо у шафі за старою панеллю над каміном, там, де колись була картина, і я спалив це і поховав попіл там, де мала б бути могила Чарльза Декстера Ворда.

Шаленець хапнув ротом повітря і зірвався з крісла, на якому доти сидів:

— Чорти б тебе побрали, кому ти повів — і хто би повірив тепер, по двох місяцях, ще й когди я живий? Що ти маєш на мислі робити?

Віллетт, хоч сам і невисокий, був наче осяяний величчю правосуддя, жестом утихомирюючи свого пацієнта.

— Нікому я не казав. Це геть незвичайна справа, це безум з-поза часу і жах з-поза сфер, над яким не владні та перед якими безсилі поліція, юристи, суди чи психіатри. Дяка Богові, що доля вділила мені крихту уяви, тож, обмірковуючи цю справу, я не збився на манівці. Ти не обманеш мене, Джозефе Кервене, бо я знаю, що твоя проклята магія — це реальність!

— Я знаю, як ти наслав закляття, яке протривало крізь роки і пов’язало тебе з твоєю копією і нащадком, я знаю, як ти затяг його у минуле і змусив підняти тебе з такої ненависної тобі могили, знаю, як він переховував тебе у своїй лабораторії, поки ти вивчав сучасний світ, ночами блукаючи вампіром, як ти, зрештою, об’явився зі своєю бородою та окулярами, щоб ніхто не міг подивуватися вашій неймовірній схожості; я знаю, що ти вирішив зробити, коли він дізнався про твої страхітливі розграбування могил по всьому світу, і що ти планував робити далі; я знаю, як ти це зробив.

Ти зняв бороду й окуляри і так обвів вартових навколо пальця. Вони подумали, що то Чарльз зайшов до будинку, вони подумали, що то він вийшов після того, як ти задушив Чарльза і сховав тіло. Але ти не зважив на різницю у вашому розумовому розвитку. Ти був дурнем, Кервене, гадаючи, що буде досить лише візуальної схожості. Чому ти взагалі не подумав про вимову, про голос, про почерк? Сам бачиш, не вдалося сховати шило в мішку. Ти ж краще за мене знаєш, хто чи що написало того листа, але я все ж застережу тебе, що ті мінускули не писалися намарно. Існують почвари та химородини, яких треба нещадно позбуватися, і я щиро сподіваюся, що автор тих слів подбає про Орна і Гатчинсона. Одна із тих потвор якось порадила тобі не призивати нічого, що ти потім не зможеш відіслати назад. Якось із тобою вже розправились, можливо, так само, як зараз, і скидається на те, що твоя зла магія знову не піде тобі на добро. Кервене, загравати з Природою можна лише до певної межі, за якою кожен жах, який ти прикликав, повстане проти тебе.