Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Наступного ранку Віллетт отримав від Ворда-старшого повідомлення про те, що Чарльз і досі не з’являвся. Пан Ворд також написав, що телефонував доктор Аллен і сказав, що Чарльз якийсь час пробуде в Потаксеті та що його не можна турбувати. Це дуже важливо, бо сам Аллен має від’їхати у нагальних справах, на якийсь час, залишивши всі дослідження під постійним наглядом Чарльза. Чарльз переказував вітання і вибачався за всі незручності, до яких могли спричинитися несподівані зміни його планів. Прослуховуючи це повідомлення, пан Ворд уперше почув голос доктора Аллена, і його звучання пробудило в ньому якісь далекі спогади — нечіткі, але водночас тривожні, ба навіть лячні.

Отримавши такі бентежні та суперечливі звістки, доктор Віллетт розгубився і не знав, чим зарадити. Неможливо було сумніватися у глибокій щирості Чарльзового послання, що межувала з одержимістю, але що ж було думати про таку різку зміну його настрою і намірів? Молодий Ворд написав, що його оселя стала притулком пекельних небезпек, які будь-що слід знищити разом із його бородатим колегою, і що сам він нізащо туди не повернеться, а проте, судячи з останнього повідомлення, він забув про все сказане і знову повернувся в саме осереддя таємниць. Здоровий глузд підказував, що юнака варто залишити сам-на-сам із його дивацтвами, проте глибші інстинкти не дозволяли так просто проігнорувати листа. Віллетт знову його перечитав і зрозумів, що насправді він геть не такий беззмістовний і божевільний, як могло б здатися через його пишномовність та певну недовисловленість. Надто глибокий і справжній був виражений в ньому жах, а вкупі з тим, що лікар уже знав, йшлося там про невимовні страхіття з-поза часу і простору, що не допускало прямих цинічних описів. За межами звичного нам світу чаїться незримий жах, і безвідносно до того, чи надається він осягненню, ми завжди повинні бути готовими дати йому бій.

Понад тиждень докор Віллетт ламав голову над дилемою, яка так несподівано постала перед ним, і все більше схилявся до думки навідати Чарльза в його хатинці у Потаксеті. Ніхто з друзів юнака не наважувався проникнути до його забороненої криївки, навіть батько знав про неї тільки ті скупі дрібниці, які розповідав сам Чарльз, проте Віллетт відчував, що йому необхідно поговорити з хлопцем віч-на-віч. Пан Ворд час від часу отримував від сина коротенькі пустопорожні записки, друковані на машинці, і стверджував, що пані Ворд, яка зараз в Атлантик-Сіті, спілкується з сином не більше, ніж він. Тож нарешті доктор вирішив діяти і, попри неприємні передчуття, навіяні давніми легендами про Джозефа Кервена та нещодавніми одкровеннями й застереженнями самого Чарльза Ворда, сміливо вирушив до хатинки, що стояла на кручі біля річки.

Віллетт уже якось бував там, просто з цікавості, хоча, звісно, не заходив до хати і взагалі ніяк не виказував свєї присутності, а тому добре знав дорогу. Тож одного ранку наприкінці лютого він у своїй невеличкій автівці виїхав на Броад-стріт, збентежено згадавши про понурий загін, який сто п’ятдесят сім років тому вирушив цим самим шляхом у жахливій, та ще й досі не до кінця зрозумілій справі.

Поїздка занедбаними околицями містечка не забрала багато часу, і вже невдовзі перед Віллеттом розкинулись ошатний Еджвуд та сонний Потаксет. Віллетт повернув праворуч, вниз по Локвуд-стріт, і доки міг, їхав ґрунтовою дорогою, а тоді вийшов з машини та рушив на північ, де над вигинами річки та вкритими туманом низинами здіймалася круча. Будинків тут було небагато, і важко було проминути самотню хижку з бетонним гаражем, яка примостилася на узвишші ліворуч. Швидко пройшовши посипаним жорствою занедбаним хідником, він впевнено постукав у двері та твердим голосом заговорив до зловісного португальського мулата, який ледь прочинив двері, щоб поглянути на прибульця.

Доктор пояснив, що він має негайно побачити Чарльза Ворда в одній вельми важливій справі. Ні, він не прийме жодних вибачень, а про відмову зустрітися негайно доповість Ворду-старшому. Мулат усе ще вагався, а коли Віллетт спробував прочинити двері, захряснув їх перед самим його носом, проте доктор знову повторив свої вимоги, цього разу гучніше. Тоді з темних нутрощів дому пролунав хриплуватий шепіт, який пронизав Віллетта холодом аж до самих кісток, хоча той і не міг зрозуміти, чому він так його налякався.

— Та впусти вже його, Тоні, — мовив голос, — зараз поговорити нічим не гірше, ніж коли-інде.