Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

«Я закликаю тебе знову, не визивай Нічого, що ти не можеш контролювати; під Тим я маю на гадці Що-небудь, котре може визвати когось проти тебе, так що твої Наймогучіші Прилади можуть не зарадити. Проси Меншого, інакше Великий може не забажати дати Відповідь, і в Його владу потрапиш не лише ти».

У світлі цього уривку, роздумуючи про те, яких страхітливих помічників у разі небезпеки міг прикликати цей чоловік, Чарльз Ворд замислився, чи насправді Джозефа Кервена убив хтось із громадян Провіденса.

Очільники облави активно долучалися до свідомого вилучення кожної згадки про померлого із життя й анналів Провіденса. Спершу вони не мали на меті робити це так ретельно, і тримали вдову, її батька й дитину в невіданні стосовно справжніх обставин смерті Кервена; та капітан Тіллінґаст був чоловіком тямовитим і невдовзі дізнався достатньо, аби вжахнутися, тож почав вимагати, аби донька повернула собі дівоче прізвище, наказав спалити бібліотеку і всі Кервенові папери і навіть збити напис із надгробка на могилі Джозефа Кервена. Він добре знав капітана Віпла і, мабуть, витягнув із цього бравого моряка більше свідчень про кінець того лиховісного чаклуна, аніж будь-хто інший.

Відтоді суворо заборонили згадувати про Кервена і навіть знищили про нього записи у міських архівах та старих примірниках часопису Gazette. За духом це нагадувало десятилітнє замовчування імені Оскара Вайлда після його ганьби [121] Оскара Вайлда ув’язнили на два роки за гомосексуалізм, після чого він виїхав до Франції. Репутацію письменника було настільки заплямовано, що його п’єси часто ставили без зазначення імені автора. , а за масштабом — долю, що спіткала Короля Руназару в книжці Лорда Дансені [122] Альтазар, Король Руназару — персонаж казки Лорда Дансені «Король, якого не було» у книжці Лорда Дансені «Час і боги». , якого боги вирішили не лише знищити, а й стерти всю земну пам’ять про нього.

Пані Тіллінґаст, яка після 1772 року стала називатися вдова Кервена, продала будинок у завулку Олні й оселилася разом з батьком на Павер-лейн, де й жила аж до смерті 1817 року. Ферма в Потаксеті, яку оминала всяка жива душа, залишилася напризволяще і, здавалося, розвалилася за лічені роки. До 1780 року залишилися лише кам’яні й цегляні споруди, але до 1800-го навіть вони геть розсипалися. Ніхто не наважувався продиратися крізь кущі на пагорбі понад річкою у пошуках прихованих дверей, і ніхто не намагався відтворити ті обставини, за яких Джозеф Кервен помер від викликаних ним самим жахіть.

Тільки час від часу уважні слухачі помічали, як дебелий старий капітан Віпл бурмоче про себе: «Будь він проклятий… як уже верещав, то най би не сміявся. Та ця мерзота… приховала щось на кінець. Я би не роздумуючи спалив його… хату».

Як ми вже знаємо, 1918 року Чарльз Ворд уперше дізнався про те, що Джозеф Кервен був його прародичем. Тож не дивно, що він одразу ж вельми зацікавився усім, що мало бодай якийсь стосунок до минулої таємниці; будь-яка невиразна згадка про Кервена, яку він відшуковував, ставала для нього, нащадка Джозефа Кервена, життєво важливою. Та й кожен захоплений своїм заняттям і наділений живою уявою дослідник генеалогії на його місці почав би ретельно й систематично збирати інформацію про Кервена.

На початку своїх пошуків Чарльз не вирізнявся особливою таємничістю, так що навіть доктор Ліман вагається, чи можна відносити до періоду божевілля юнака час, що передував кінцю 1919 року. Він вільно говорив про все з батьками — хоча його мати й не була у захваті від такого родича, як Кервен, — та з працівниками різних музеїв і бібліотек, які відвідував. Звертаючись до окремих родин щодо записів, які могли в них зберігатися, він ніколи не приховував предмета свого зацікавлення і поділяв їхній дещо жартівливий скептицизм стосовно старих авторів щоденників та листів. Він ніколи не приховував, що страшенно хотів би довідатися, що ж насправді трапилося півтораста років тому на потаксетській фермі, руїни якої йому так і не вдалося відшукати, і ким насправді був Джозеф Кервен.

Коли Чарльз натрапив на щоденник Сміта і знайшов лист від Джедедаї Орна, він вирішив відвідати Салем і пошукати якихось відомостей про ранню діяльність Кервена і його тамтешні зв’язки, тож вирушив туди на великодні канікули 1919 року. Його тепло прийняли в Інституті Ессекса, який був йому добре відомий із попередніх візитів до цього чарівного старого міста з обваленими пуританськими шпилями і розсипом двосхильних дахів, і там він знайшов досить багато інформації про Кервена. Він дізнався, що його предок народився у Новому Салемі, який тепер називався Денверзом, за сім миль від міста, вісімнадцятого лютого (за старим стилем [123] За Юліанським календарем. ) 1662 чи 1663 року; що він утік на море у п’ятнадцятирічному віці, не з’являвся вдома дев’ять років, а коли повернувся, то говорив, одягався і поводився, наче уроджений англієць, і вже надовго поселився у Салемі. На той час він мало спілкувався з родиною, натомість більшість часу проводив за дивними книжками, які привіз з Європи, та з незвичними хімікаліями, які йому доставляли кораблями з Англії, Франції та Голландії. Деякі його вилазки в сільську місцевість стали предметом цікавості тамтешніх мешканців, і про них перешіптувалися, пов’язуючи їх із дивними чутками про багаття, що горіли ночами на пагорбах.