Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

У сліпучому фіолетовому світлі, яке осявало сновидіння, знову прийшла стара жінка, супроводжувана, як і завжди, зубатим і волохатим створінням, і цього разу обидві постаті вимальовувалися чіткіше, ніж будь-коли, вони підійшли до нього впритул, і Волтер відчув, як стара відьма вчепилася в нього сухими пальцями. Джилмена витягли з ліжка, і він опинився в якійсь порожнечі, де знову почув ритмічне ревіння і побачив мерехтіння тьмяного світла у вирі довколишньої безодні. Однак тривало це зовсім недовго, бо за хвилю він опинився в тісному приміщенні без вікон, де нетесані балки і дошки стін сягали самої стелі. Підлога мала якийсь дивний нахил і мало не вся була заставлена рівними рядами низьких шафок з книжками — новішими і старовинними, деякі з них ледь не розсипалися. Посеред приміщення стояли стіл і лава, вочевидь, прибиті до підлоги. Зверху на шафах — невеликі предмети дивної форми і незрозумілого походження; у яскравому фіолетовому світлі Джилмену здалося, що він розгледів точну копію статуетки зі шпичаками, яка так його спантеличила. Ліворуч підлога різко уривалася, відкриваючи трикутне чорне провалля, звідки спочатку почулося якесь торохтіння, а за мить вигулькнула відразлива кошлата тварина з довгими жовтими іклами і бородатою людською пикою.

Стара карга злостиво вишкірялася і міцно тримала його кістлявими пальцями, а по той бік столу стояла істота, якої він ніколи раніше не бачив, — високий худорлявий чоловік, геть чорний, проте без будь-якої прикмети негроїдної раси; на голові й обличчі в нього не було жодної волосини; єдиною його одежиною був мішкуватий балахон з грубої темної тканини. Ніг чужинця не було видно за столом і лавою, але він напевно був у щось взутий, бо кожен його рух супроводжувався стуком об підлогу. Чоловік мовчав, тонкі правильні риси його обличчя не виказували ніяких почуттів, він лишень мовчки показав рукою на величезну розгорнуту книгу на столі, а відьма встромила у правицю Джилмена сіре гусяче перо, теж величезне. Над усім цим зависла, відбираючи тяму, атмосфера невимовного страху; це відчуття досягло найвищої точки, коли кудлата істота, чіпляючись за одяг, видерлась Джилмену на плечі, а потім спустилася на ліву руку і боляче вкусила юнака за руку нижче манжети. Коли з рани заюшила кров, Джилмен знепритомнів.

Він прокинувся вранці двадцять другого квітня від гострого болю у зап’ястку і побачив, що манжета його піжами стала бурою від засохлої крові. Його спогади про події минулої ночі були дуже плутані, хіба що у пам’яті чітко закарбувалася і стояла перед очима сцена з чорним чоловіком у незнайомому приміщенні. Можливо, уві сні його покусали пацюки, що і стало причиною нічного привиддя. Відчинивши двері, Джилмен помітив, що розсипане в коридорі на підлозі борошно лишилося незайманим, якщо не рахувати величезних слідів неотесаного чолов’яги, що також мешкав у мансарді, тільки в іншій кімнаті. Отже, цього разу він не ходив уві сні, але з пацюками треба щось робити; необхідно переговорити з хазяїном. Джилмен знову спробував зашпарувати дірку в похилій стіні, запхавши всередину свічку, що, здавалося, була потрібного розміру. У нього нестерпно дзвеніло у вухах, наче він і досі чув відлуння страшенного шуму зі сну.

Приймаючи ванну і переодягаючись, Джилмен намагався пригадати, що бачив уві сні після подій у залитому фіолетовим світлом приміщенні, однак пам’ять не могла відтворити нічого конкретного. Сама сцена, мабуть, виникла під впливом роздумів про закриту частину горища над кімнатою, які останнім часом не давали йому спокою, однак подальші спогади були нечіткі й туманні. Здається, йому знову почало ввижатися тьмяне світло темної безодні, за яким з’являлися безодні ще глибші й темніші, де видіння були позбавлені будь-якої форми. Джилмена привели туди скупчення бульбашок і маленький багатогранник — його постійні переслідувачі, але і вони самі, як і Джилмен, перетворилися на щось подібне до клаптиків молочно-білого прозорого туману у безмежній порожнечі цілковитої темряви. Попереду щось рухалося — дивна пелена, час від часу набуваючи якоїсь форми, але неможливо було чітко сказати, що то таке, і, як подумалося Джилмену, це щось пересувалося не прямолінійно, а радше описувало якісь неймовірні криві та спіралі у вихорі етеру, непідвладному законам фізики і математики звичного для нас космосу. Згодом з’явилися ледь помітні великі стрибаючі тіні, якесь жахливе, напівчутне пульсування і тонке монотонне звучання невидимої флейти — на цьому спогади обривалися. Джилмен вирішив, що останню сцену його сон запозичив із Некрономікона, де йшлося про безжальну істоту на ймення Азатот, що керує часом і простором і сидить на дивовижному чорному троні у самісінькому центрі Хаосу.