Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Таки доведеться звернутися до невропатолога; можливо, все це якось пов’язано з його сновидністю, а поки що варто бодай спробувати здолати недугу. Немає сумніву, він здатний протистояти незбагненному потягу, тож, сповнений рішучості боротися з цією халепою, Джилмен почвалав у північному напрямку вздовж Гаррісон-стріт. Діставшись мосту через Міскатонік, Волтер уже спливав холодним потом; ухопившись за металеві поручні, він кинув погляд на непривітний острів у верхній течії — залиті яскравими променями післяобіднього сонця, його прадавні кам’яні брили стояли рівними рядами у похмурій задумі.

А потім він кинувся тікати, помітивши на пустельному острові якусь постать і з першого погляду впізнавши у ній дивну стару, чий моторошний образ мордував його у снах. Біля ніг старої ворушилася висока трава, наче в ній копошилася іще якась жива істота. Коли стара почала повертатися в його бік, Джилмен прожогом збіг з моста, шукаючи прихистку в заплутаному лабіринті провулків на березі річки. Хоч як далеко був острів, юнак усе одно відчував потік непереборної злоби, що плинув із ядучим поглядом згорбленої старої у брунатному вбранні.

Джилмена і далі тягло на південний схід, і він ледве-ледве зміг доплентатися до старого будинку та зійти хиткими сходами до свого помешкання. Впродовж кількох годин Волтер сидів мовчки, бездумно, очі стежили за чимось невидимим, поступово звертаючи на захід. Близько шостої вечора його гострий слух уловив тоскні молитви Джо Мазуревича, що мешкав двома поверхами нижче. Охоплений відчаєм, Джилмен схопив капелюха і вийшов на залиту вечірнім золотим сяйвом вулицю, дозволивши дивному потягу з півдня вести його хоч світ за очі. За годину темрява заскочила його у чистому полі за струмком Повішеника; у небі яскраво горіли весняні зорі. Потяг іти вперед поступово змінився незборимим бажанням майнути до зірок, і тут Джилмен збагнув, де розташоване джерело того дивного притягання.

Його тягло у небо. Якась точка небесної сфери серед безлічі зірок вабила і кликала Джилмена до себе. Вочевидь, вона була розташована десь поміж Гідрою і Кораблем Арго [153] Гідра і Корабель Арго — сузір’я південного неба. Сьогодні Корабель Арго розділено на три сузір’я: Кіль, Корму і Вітрила. , і тепер хлопець знав, що незнайома зірка манила його до себе з тої самої миті, як він прокинувся на світанку. Вранці зоря була внизу, під ногами, опівдні — на південному сході, а тепер перемістилася на південь і повільно котилася на захід. Що це могло означати? Може, він божеволіє? Скільки це триватиме? Знову опанувавши себе, Джилмен повернув назад і почвалав до жахного старого будинку.

Біля дверей на нього чекав Мазуревич, в якому, схоже, незримо змагалися бажання і нехіть обговорити якісь нові надприродні дурниці. Йшлося про відьомське світло. Попередньої ночі Джо святкував — у Массачусетсі відзначали День патріота [154] 16 квітня, річниця першої битви у війні США за незалежність. — і додому повернувся уже після півночі. Перш ніж увійти до будинку, він окинув його поглядом і не помітив у вікні Джилмена ніякого світла, але трохи згодом зауважив, що з кімнати ллється якесь фіолетове сяйво. Джо хотів би застерегти джентльмена щодо цього, адже в Аркгемі всі знали — то є світло старої відьми, воно з’являється поруч із Бурим Дженкіном і привидом Кезаї. Раніше він не казав про це, однак тепер мусить, адже це означає, що Кезая та її приятель із довгими іклами полюють на молодого джентльмена. Часом Джо, і Полу Чойнському, і господарю Домбровському здавалося, що світло пробивається крізь щілини із закритого горища над кімнатою юного джентльмена, але всі троє домовилися нікому про це не розповідати. Втім, молодому джентльменові варто підшукати собі іншу кімнату і придбати розп’яття у хорошого священика, хоч би і в отця Іваніцького.

Слухаючи базікання сусіди, Джилмен відчував, як незнаний досі страх перехоплює йому подих. Він здогадувався, що після вчорашнього святкування Джо повертався добряче напідпитку, проте згадка про фіолетове світло у вікні горища справила на нього приголомшливе враження. Саме таке променисте сяйво завжди оточувало стару і її маленького супутника у легких та ясних сновидіннях, які передували зануренню у невідомі безодні, і сама думка, що хтось сторонній міг побачити світло зі сну Джилмена, межувала із божевіллям. І все ж таки, звідки цей чолов’яга міг дізнатися про таку дивину? Може, Джилмен сам і розповів, сновидою вештаючись у будинку? Ні, Джо казав, що ні, але треба перевірити. Може, Френк Елвуд щось сказав би, але не хотілося його розпитувати.