Джоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

— Дорогенька, а там у тебе нічого не горить? Бо щось дуже дивно пахне...

Лінка зойкнула й помчала на кухню, де відразу опинилася в хмарі сірого смердючого диму. Суп згорів, цього не можна було ані приховати, ані заперечити. Лінка швидко схопила каструлю й налила холодної води. Головне, щоб сморід не поширився до кав'ярні. Чи принаймні, щоб не смерділо дужче, ніж це вловила полунична бабулька.

На мить присіла. Вона так утомилася! Закрила обличчя долонями. «Я наче задрімала», — подумала Лінка. Знову хтось прийшов. Знову довелося виходити, начепивши на обличчя посмішку. Не можна, щоб відвідувачі помітили, що їй це все достобіса набридло й вона мріє лише про те, щоб опинитися вдома.

Але біля бару стояв не відвідувач. То був Адріан. Лінка вже й сама не знала, рада вона чи ні. Вона неймовірно втомилася. Нащо він прийшов? Головне їй з усім упоратися й піти додому.

— Що ти тут робиш? — спитала Лінка. Здається, не надто привітно.

— Як це — що? Я не знаю, що тут відбувається, не можу до тебе додзвонитися. Я подумав, що може, тобі потрібна допомога.

«Боже мій, і чого я серджуся, він же такий чудовий?!» — майнула думка.

— Пробач, — сказала Лінка. — Я дуже змучилася. Суп мені згорів...

— Ага, я вже зрозумів, — відповів Адріан. — Як тобі це вдалося? — засміявся хлопець, а її охопила лють.

«Легко йому казати, — подумала Лінка. — Нічого не робить, тільки вчиться. Може, собі готувати задля приємності, а це геть різні речі».

— Відчепися, — їй хотілося нагримати на нього, але дівчина втрималася. У кав'ярні були сторонні. — Адріане, — тільки й сказала вона, — не мороч мені голову. Я перевела півкілограма сочевиці, супу не буде, приготувати його нема часу, глянь, скільки тут людей, постійно приходять нові клієнти.

— Може, принаймні вдасться виконати план?

— Не думаю. Вони замовляють саму каву, багато на цьому не заробиш.

— А вона ще є?

— Що? — не зрозуміла Лінка.

— Сочевиця. Я тобі допоможу із цим супом, — запропонував Адріан.

— Ти що? Але, здається, так не можна...

— А що, на кухню нікому не можна?

— Не знаю.

— А ця твоя Рута прийде?

— Ні. Я зачиню кав'ярню.

— От бачиш. Усе можна владнати. Розслабся трохи, бо ти в такому стані просто нестерпна.

Вона вже хотіла відповісти, щоб він забирався до біса. Але вчасно прикусила язика. Схоже, що Адріан мав рацію, вона справді була нестерпною.

«Отже, «любий татко» живе тепер тут», — подумала Наталія. Вона не знала, чия це була квартира: тієї жінки чи, може, вони наймали її разом. Що ж, про це вона невдовзі довідається. Батько тепер мешкав на Жолібожі. Вони проминули площу Вільсона, кінотеатр «Вісла». Наталія пам'ятала його, бо колись приходила сюди з мамою дивитися якийсь фільм, котрий показували тільки тут, і виявилося, що вони єдині глядачки. Наталія тоді страшенно бешкетувала. Стрибала по стільцях, а тоді сховалася від мами, яка намагалася її знайти й утихомирити. Фільм Наталія взагалі не дивилася, набагато цікавіше було те, що вона сама в кінозалі. Скільки їй було тоді років? Мабуть, шість чи сім.

Звернули в невеличку вулицю. Батько вийшов, відчинив ворота. Мовчки в'їхали на подвір'я.

У вікні Наталія побачила силует, який, наче в театрі тіней, рухався за фіранкою. «Отже, доведеться зустрітися з Аліцією», — зітхнула Наталія й відчула себе якось незвично. Наче трохи замлоїло. Може, тому, що нині вона ще нічого не їла.

Коли вони ввійшли до помешкання, Аліція вже чекала на них у передпокої. Убрана була досить химерно, бо білу сукню оперізував великий фартух, з-під якого видніли тонкі, мов макаронини, ноги, обтягнуті тілесними колготками, і червоних шпильках. У вухах погойдувалися великі сережки з діамантами, а волосся мала вкладене у високу зачіску. Попри те, що її явно відволікли від готування, занадто щедрий макіяж на молодому обличчі тримався бездоганно. «Водотривкий або перманентний», — оцінила Наталія. Жінка широко розкинула обійми, а перламутрова помада розтягнулася в посмішці.

— Наталко! — вигукнула Аліція. — Яка несподіванка! Нарешті ти до нас завітала! Я казала твоєму татові...

— Що мені слід частіше у вас бувати, — буркнула дівчина.

— Що тобі слід частіше в нас бувати, — голос Аліції нагадував Наталії телевізійну рекламу. — Повечеряєш з нами? — знову залунав веселий дзвінкий голос.

— Так, — відповіла Наталія. — І поснідаю. — Аліція заніміла. — Але не хвилюйся. Я вас не об'їм, бо сиджу на дієті.

— О! — вигукнула Аліція. — Я теж! Тому я готую корисні страви! Твого тата теж переконала перейти на дієту професора Чайковського. Зрештою, сама зараз побачиш. Я завдяки ній схудла на чотирнадцять кілограмів і важу стільки, скільки в шістнадцять років. Хіба не чудово?