Джоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

Батько, який вийшов до неї, помітив її погляд.

— Що ж, офіс для нас, наче дім, — пояснив він. — Тут вирує життя.

«А й справді, — подумала Наталія. — Дехто навіть геть дім з офісом переплутав».

— Вона тут? — запитала не замислюючись.

— Аліція? Ні, вона вдома.

— Удома?

— Так. Вона більше не працює.

— Ага. Зрозуміло, — і це справді було так. Роман шефа із секретаркою — це не дуже пристойно. А може, батькові просто подобалося, щоб його дружина не працювала. Цікаво, якщо Аліція йому набридне, він знову змінить її на молодшу модель?

Батько зачинив двері свого кабінету. Дорогою проминули молоду дівчину, яка вишкірилася до нього, мов гієна. Нова секретарка. «Ой, Аліції доведеться бути пильною», — подумала Наталія. Батько обернувся до неї. Раніше він виглядав, як звичайно, а тепер було видно, що йому невесело.

— Я дзвонив до мами, — сказав він.

— І що?

— Вона... ну, не знаю, мені здалося, наче вона щось пила. Чогось їй язик заплітався.

— Гадки не маю, тату. Алкоголем від неї не пахло.

— Принаймні вона сказала... що їй треба від тебе трохи перепочити. Що вона не дає собі ради із твоїм вихованням.

— Моїм вихованням? — обурилася Наталія. — Як вона могла таке сказати?! Вона із собою не дає ради! — вибухнула дівчина.

— Доню, мама опинилася, як тобі відомо, у складній ситуації...

— Не складній, а безнадійній! — Наталія знову стала на захист матері. Інстинктивно. — Ти покинув її саму, а вона тільки й мала, що тебе й дім.

— Хіба це має значення...

— Звісно, що має!

— Наталіє, прошу тебе, говори тихіше! Я ж на роботі! — вона помітила, що батькові на лобі виступили краплини поту. — Я не сказав, що це неважливо, тобто насправді це важливо, але в цій ситуації треба подумати про реальність...

— Реальність?

— Звичайно. Нині переночуєш у нас. А там побачимо. Завтра поговорю із твоєю мамою. Може, вона... може, мама почуватиметься краще.

— Умгу, — відповіла Наталія. Усе-таки батько буде змушений забезпечити їй прихисток бодай на одну ніч. Може, воно й на краще.

— Спершу сиплеш у миску борошно, — з мобільника, що лежав на столі, загримів Адріанів голос. Лінка увімкнула в телефоні динамік і нервово стежила, чи до кав'ярні, часом ніхто не зайшов. Але наразі відвідувачів не було.

— Готово.

— Тепер яйця й молоко. Додай трохи газованої води, тісто буде кращим.

— А далі що?

— Розмішуєш міксером.

Звісно. Але щоб це зробити, треба мати міксер. Лінка відчинила всі шафки, але ніде його не знайшла. Це забрало трохи часу, Адріан почав нетерпеливитися й гукнув: «Алло! Алло!»

— Я тут! — відгукнулася Лінка. — Але міксера не можу знайти.

І тоді хтось увійшов.

— Можна розмішати виделкою або..., — загримів зі столу Адріан. Лінка запанікувала. Треба негайно стишити звук. Зістрибнула з табуретки, схопила телефон, який, певна річ, вислизнув їй з рук і булькнув до миски.

— Алло! Алло! — знову почувся Адріанів голос, а тоді замовк.

— Шляк трафить! — безгучно вилаялася Лінка. Треба вийти до клієнта, він же не чекатиме без кінця. Чоловік років сорока в діловому костюмі вже стояв біля стійки й нетерпляче тарабанив по ній пальцями.

— Що бажаєте замовити? — Лінка роблено всміхнулася.

— Наразі каву. А поїсти у вас можна?

«О, ще один, — розлючено подумала Лінка. — Поїсти захотілося! Так, наче не можна піти до китайців або на кебаб», їй так і кортіло бовкнути мовляв, поруч продають чудовий лаваш із бараниною, але вона вчасно прикусила язика.

— Звичайно, — відповіла вона. — Ось тут на дошці все написано.

Гість замовив салат, тож Лінка метнулася на кухню, щоб його приготувати. Якраз із салатами особливих проблем у неї не було. Вона використовувала готову суміш, до якої додавала відповідні складники. Соус був у холодильнику, Рута приготувала його раніше. Гм... чомусь соусу виявилося замало. Лінка вкотре за нині занепала духом. Треба подзвонити Адріанові, запитати, як зробити соус до салату. Або ні, краще почитати в інтернеті. Здається, у неї ще залишилося скількись-там мобільного інтернету в телефоні. У телефоні... У телефоні?

— Боже милий! — голосно проказала вона. Так голосно, що той чепурунчик напевне почув. — Мій телефон!

Помчала до миски з борошном та яйцями, і витягла мобільник. Спробувала швиденько витерти з нього тісто кухонною ганчіркою. Відчула, як їй тремтять руки. «Сядь, — наказала сама собі. — Переведи подих. Заспокойся».

Поклала телефон на столі. Відразу було видко, що він сконав. Екран не світився. Паперовим рушником Лінка обережно витерла залишки яйця, молока й борошна, витягла батарею, витерла, тоді висушила. Встановила назад. Що ж, усе було так, як вона й підозрювала. Телефон умер. Можна без кінця тиснути на кнопки, але не працювало анічого. «Супер, яка чудова новина, — подумала Лінка. — Телефону нема, соусу немає, я не знаю, як приготувати цей соус, не знаю, як зварити суп із сочевиці, а тут ще й відвідувач...»