А. Аудгільд Сульберг - Хто проти суперкрутих

Вам буде легко здогадатися, чого я найпристрасніше прагнула, прокинувшись уранці.

Саме так.

Залишитися вдома й влаштувати собі день-щезник.

Я заїкнулася мамі, що нині не в формі, але вона без зайвих слів стягнула з мене ковдру й звеліла не вигадувати дурниць.

— Що було б, якби всі пропускали школу через поганий настрій? — запитала мама. — Усі дівчатка, буває, почуваються трохи не в формі, коли їм дванадцять.

Я знову натягнула на себе ковдру. Але мама пиляла мене й далі.

— Тітка Муна в твоєму віці була маленька, мов карлик. Носила зубні брекети, на голові стирчали кілька кволих волосинок, і ми обзивали її major loser. Але минув час, Муна раптом почала рости, стало пишним волосся, з’явилися груди, почалися менструації, і все налагодилося.

Тітка Муна — молодша мамина сестра й моя улюблена тітонька. Хоч я знаю, мама такими балачками намагається мене розрадити (цю історію я вже чула сотні разів), та її спроби марні. По-перше, вона певним чином визнає, що я така сама безпорадна, як тітка Муна в дитинстві, а по-друге, у моєму випадку все зовсім по-інакшому.

Тітка Муна переросла свої вади. Вона стала вищою на зріст, підстриглася і… гоп! — ураз стала нормальною, навіть коханий у неї з’явився, якого прозивали Руне-Чубчик за півнячий чуб на голові і який викрав для неї зі шкільної музичної кімнати тамбурин, коли їм було по чотирнадцять років. Тітка досі його згадує.

А я?

Я ніколи не переросту свою потворність. До кінця життя матиму біле волосся, мертвотно-бліду шкіру, мружитимуся через поганий зір і завертатиму білками очей.

Я ніколи не стану нормальною!

Та я, власне, і не брешу, кажучи мамі про погане самопочуття, бо мені всюди то болить, то коле. Іноді тіло здається мені замалим для всього, що в ньому відбувається. Ніби серцю, легеням та іншим органам там тісно. Буває, навіть заплакати не можу, так тисне в грудях. Я лежу й трушуся, а звуку нема. І сліз нема. Нічого. Тільки поодинокі судоми, коли я намагаюся зробити вдих.

Так я почувалася і того ранку.

Але мама була непоступлива. Зрештою, я опинилася за столом над тарілкою з пластівцями і дивилася мультфільм про Капітана Шаблезуба.

Іноді я замислююся, яким було б моє життя, якби я мала старшого брата. Чи жилось би мені легше? Усі знають, присутність старшого брата збільшує шанси на повагу й любов однолітків. Якби я мала старшого брата, нормального й, може, навіть трохи прикольного, усе, напевно, склалось би інакше.

Але про це я вже ніколи не дізнаюся. Натомість моїм обов’язком — і від нього не відвертітися — є догляд за п’ятирічним Крістоффером, який хоче стати астронавтом або професійним леґо-будівничим, коли виросте. Чи, може, догляд за Капітаном Шаблезубом? Уже й сама не певна. Відколи мама з татом купили братчикові костюм Шаблезуба з піратським капелюхом, він з нього не вилазить. Пір’їни з капелюха валяються по всій хаті.

— Випростай спину, Анне Беа, — каже мама, подаючи мені пачку молока. — Світ не стане кращим, якщо в тебе ще й горб виросте!

Мама, напевно, не усвідомлює, що порівнюючи між собою людей, вона завжди приплітає когось потворного.

— Бачив, як учора Муна фліртувала з Сівертсеном? — якось улітку підслухала я розмову мами з татом.

Увечері напередодні приходили в гості сусіди, сиділи на веранді, аж випадково нагодилася тітка Муна. Вона примостилася біля Сівертсена: у нього в вухах росте волосся і він продає холодильники.

— Гаразд, вона доволі навіжена, — вела мама далі. — Але так реготати! Мов якась печерна істота!

Іншого разу мама завмерла серед кімнати з порохотягом у руках, стояла й дивилася, як ми з Нільсом робимо уроки за кухонним столом. Ми саме билися над розв’язанням складної математичної задачі, і я нахилилася до Нільса, подивитися, як він дає собі раду.

— Ви тільки на себе гляньте, — мовила мама й усміхнулася. — Подивившись отак на вас, можна подумати, ніби ви сіамські близнюки…

Карлики, горбані, печерні люди, ще й сіамські близнюки…

Усі до одного — потвори.

Коли-небудь вона порівняє мене з альбіносом, навіть не сумніваюся.

— Вийди вже трохи на сонечко, бо будеш такою блідою, як альбінос, — цілком може бовкнути одного чудового дня моя мама.

А вже секунди за дві її щоки заллються рум’янцем, вона потре носа й скаже: «Ой лихо, що це я ляпнула… Ти колись таке дурне чула?!»

Мама завжди так каже, коли шкодує за ненароком бовкнуте слово. Як, наприклад, було з татом, коли вона назвала його «мій дзиґун». Але тато лише посміявся й поплескав маму по задку. До того ж порівняння з дзиґою зовсім не образливе. Значно гірше, коли тебе порівнюють з потворами.