Жанна Браун - Зорчина пісня

Жінка підійшла до сарая. Набрала в пелену плиток пресованого кізяка й знову вмостилася біля печі, підкидаючи кізяк у вогонь. Ядучий дим сизими кільцями висів над землею.

Очі сльозилися, Зорка нагнулася, витерла їх пеленою плаття. Галка засовалася, вмощуючись якомога зручніше, й зашепотіла, гаряче дихаючи на Зорчину потилицю:

— Ще довго вона? До ночі, чи що, нам тут сидіти?

Ластатий Генько підвів голову, сердито глянув на Галку круглими витрішкуватими очима.

— Тихіше, ти... зате диню їстимемо. Дякуй, що собаки немає. З вами, боягузками, зв'яжешся — діла не буде.

— Годі-бо вам, — примирливо шепнула Зорка, — зараз вона піде.

Жінка линула в піч коряк води, прихопила ганчіркою казан і понесла його в юрту, гукнувши щось по-казахськи. З чорного отвору дверей у мазанці вигулькнула згорблена постать, закутана в біле покривало, й почовгала в юрту. У дворі запала тиша.

— Пора! — підвівшися, сказала Галка й озирнулася на Генька. — Поки вони поїдять, ми вже дома будемо. Зорко, ти лізь на дах, там курат сохне, а ми з Геньком наберемо сушениць.

Зорка послинила під жижкою затерплу ногу й вилізла приставленою драбиною на дах. На темній повстині невиразно біліли кругляки твердого сиру, наче камені, обточені морем і хтозна-як занесені в казахський безводний степ. Зорка тугіше зав'язала пасок сукні й почала сипати кругляки за пазуху. Несподівано в домі грюкнули двері, почувся сполоханий жіночий зойк:

— Шайтан! Дитбудинок шайтан!

— Зорко! Тікай! — гукнула Галка знизу.

Зорка впала на дах плиском, підповзла до краю, де була приставлена драбина, але саме в цьому місці стояла жінка й кричала так, ніби її різали:

— Злодій! Шайтан! Держи злодій!

Галка та Генько майнули подвір'ям і зникли в кущах. Зорка заметалася по даху. А від юрти вже бігли люди.

— Де злодій?

— Держи!

— Ой, на даху! На даху!

Хтось ухопив занімілу зі страху Зорку, волоком стягнув по драбині. Зорка спробувала вирватися. Пасок сукні лопнув, і на землю з дрібним стукотом посипався сир.

— Злодій! — заверещала жінка. — Вбивати треба!

Зорка вклякла й припала до землі, очікуючи, що її зараз почнуть убивати.

— Вай! Що там скоїлося? — долинув з юрти неквапливий старечий голос. У голосі діда вчувалося Зорці щось знайоме. Зорка підхопилася й помчала до юрти.

Зі страху не тямлячи себе, Зорка кулею влетіла в юрту і, спіткнувшись, упала на м'яку повсть. Слідом за нею вбігли жінки.

— Вай! Стільки гамору з-за маленької дівчинки, — насмішкувато проказав над Зоркою знайомий голос.

Зорка підвела голову.

В юрті яскраво палало вогнище. Біля вогнища перед великою дерев'яною тацею з вареною кукурудзою на купі ватяних ковдр сидів, підібгавши під себе ноги, дідусь Токатай. Він сидів непорушно, склавши руки на колінах, і дивився на Зорку.

«Кумалаки... кумалаки», — застрибало від щастя, задзвеніло Зорці в голові й відлунилось у серці солодкою надією.

— Маленький, маленький, а злодій! — сказала ображено чорнокоса жінка.

Старий Токатай похитав головою, процідив бороду крізь смагляві сухі пальці.

А жінки, що стовпилися на порозі юрти, кричали:

— Все цуплять!

— Ми працюємо, працюємо, а вони цуплять!

— Звісно, дитбудинківські!

Чорнокоса поворушила кочергою у вогнищі, підкинула кілька жовтих плиток кізяка, підвела голову й просто в очі гидливо подивилася на Зорку.

— Коли таке було, га? Зроду не було. У-у-у, злодій! Убивати треба!

— Вай, донько, а може, дівчинку нагодувати треба? Кульшат, принеси води, хай дівчинка освіжить лице й руки.

Чорнокоса Кульшат змахнула широкими рукавами сукні, схопилася за вилоги безрукавки на знак подиву.

— Астапир алла! — спроквола й обурено сказала вона.— Ата, відколи казахи частують злодіїв?

— А відколи казахи називають голодних дітей злодіями? — у тон їй запитав дідусь Токатай і, витягнувши з-за спини подушку, поклав її поряд себе.

— Сідай, дівчинко, і хай вогнище моєї доньки розтопить страх у твоєму серці. Сідай...

Зорка схлипнула, боязко глянула на Кульшат, підвелася навкарачки, підповзла до старого й сіла на подушку.

— Як твоє ім'я?

— Зорка... — насилу розціплюючи зуби, відповіла вона. І раптом почала викрикувати: — Це Щука все! Якщо ми голодні! Коля-Ваня в лікарні. А Щука крупу гречану продала. Вони разом з Крагою, разом! Я знаю! Він з дочкою Щучиною одружується! А нам капусту гнилу дають!