Жанна Браун - Зорчина пісня

Зорка розгублено розглядала своє рукоділля. А що, коли й правда до тата або до Василя потраплять сплетені нею шкарпетки? З кривими п'ятками?

— Вірванно, можна, я в інші записку покладу?

— А ці чим погані?

Зорка почервоніла, похнюпила голову, намагаючись не дивитися на дівчаток, що потай посміхалися.

— Тут... п'ятки...

Дівчатка вже голосно реготали з Зорки.

— Подумаєш, біда яка, — весело сказала Віра Іванівна, — в чоботях однаково не видно...

— Отож-бо, дівча, — вдоволено обізвалася Маря, насмішкувато позираючи на червоне розгублене обличчя Зорки, — збагнула? Га? Чим же інший боєць гірший за твого батька? Ану давай твою роботу. Ось це все — до резинки — розпусти й почни спочатку. Розумієш?

Зорка взяла рукоділля. Ні, тепер вона жодної петлі не спустить і п'ятку цю кляту навчиться в'язати так само гарно, як Віра Іванівна або Маря. А потім покладе в шкарпетки записку: «Любий боєць, носи на здоров'я, це я тобі сплела. Зорка Будницька».

— Зорко, ти уроки зробила? — запитала Анка.

— Ага, — відповіла Зорка, рада зміні розмови, і, не чекаючи, поки Анка зажадає звіту, зацокотіла:

— Родинні закінчення прикметників...

— Які? Які? — тамуючи сміх, перебила її Віра Іванівна.

— Родинні, а що?

— Ро-до-ві! — по складах виголосила Наталя. — Ех, ти... Краще б уроки готувала як слід, аніж бігати за... — вона подивилася на виховательку й не доказала. Тільки посміхнулась презирливо.

Дівчатка принишкли. Зорка спалахнула, хотіла щось сказати, та не знайшла, що відповісти. Анка Чистова опустила плетиво на коліна й здивовано глянула старості просто в вічі.

— Чому ж ти вмовкла? Домовляй! — своїм спокійним низьким голосом наказала вона.

— Замірилася, то бий! — підтримала Чистову Галка.— Скисла чи завидки беруть?

— А й не скисла! — гонористо відрубала Наталя й насмішкувато глянула на розгублену Зорку. — Ми всі вважаємо, що просто соромно дівчині дружити з хлопцем.

— Хто це «ми»? — запитала Віра Іванівна.

— Ми... весь колектив.

— А ти за всіх не розписуйся! — розгнівалася Галка. — Теж знайшлася!

— Хлопці, дівчата, — сказала Анка, — а Коля-Ваня говорив: брати й сестри...

— Дуже вже ти любиш, Наталко, інших гудити, — докинула Маря.

— Чому ж соромно? — знову запитала Віра Іванівна.

Наталя стенула плечима.

— Наче ви самі не знаєте...

— Не знаю. Може, ти поясниш мені?

— А що тут пояснювати?! — вигукнула Галка. — Завидки беруть, що ніхто не хоче дружити з нею... Сама ще й як бігала за Сашком!

Наталя кинула на Галку обурений погляд і зневажливо зморщила ніс.

— Дуже він мені потрібний... Правду Степан Федорович каже, що Дмитрієв брутальний...

— І неправда! — Зорка підскочила до Наталі. — Сашко хороший! Справедливий! І розумний, а ти...

— Правильно! — загукали дівчатка, перебиваючи одна одну. — Наталка просто базікало, а Сашко справедливий! Він не лише Зорці допомагає, він усім допомагає!

Віра Іванівна зняла окуляри і, покусуючи дужку, кілька хвилин дивилася уважно на бундючно надуту Наталку. Потім обернулася до дівчат.

— Заспокойтесь. Я рада, що ви з повагою ставитеся до Саші. Ну, а хто тепер так само тепло скаже про Наталю?

Дівчатка сиділи мовчки, опустивши очі на плетиво.

— Я чекаю...

— Наталя вродлива, — несміливо обізвалась нарешті Ніна Лапіна.

— І лише? Малувато, мабуть, для... людини, — з жалем сказала Віра Іванівна й обернулася до Наталі.

Раптом староста закрила лице руками й вибігла з піонерської, мало не збивши в дверях Рахію.

— Ой-бой! Що таке? — скрикнула Рахія, сторонячись. — Чому Наталя плаче?

— То нічого, — сказала Маря, — то хороші сльози...

Минуло вже два тижні відтоді, як веселий візник привіз гречану крупу. Зорка й Галка щодня, тільки-но сигналило, з надією бігли в їдальню, та довгожданою гречаною кашею навіть не пахло.

Дівчатка губилися в здогадках, але про своє знайомство з новою куховаркою не розповідали нікому. Раз Щука просила мовчати, та ще й хліба дала за це, значить, треба мовчати.

Нарешті Галці терпець урвався. Перед вечерею, коли Віра Іванівна й Маря пішли в колгосп здавати нові шкарпетки, вона покликала Зорку з піонерської кімнати в коридор.

— Гайда на кухню... Може, Щука гречану кашу варить?

— А коли ні?

— Тоді запитаємо. Чому вона зволікає? Мені ця каша щоночі сниться.

Двері на кухню були навстіж розчинені, і з них шугала пара. Щука стояла біля столу й великим товкачем товкла варену картоплю в каструлі. Біля плити в дерев'яному кориті плавали оселедці.