Жанна Браун - Зорчина пісня

Вибух заклубився, трусонув цегляну школу. Якусь мить школа ще стояла, біла, сувора, з червоними патьоками гасел на стінах, а тоді здригнулась і завалилася.

Вибухова хвиля вдарила Зорку в груди, шпурнула на асфальт. Зорка вивернулась, мов котеня, стала рачки, потім підвелася, оглушена, й побігла до школи.

Школа горіла. Вапняний пил, змішаний з чорним димом, мутною завісою коливався в повітрі. Серед палаючих руїн уже метушилися люди. Вони мовчки пірнали у вогонь, з'являлись і знову пропадали, як на екрані німого кіно.

Назустріч Зорці низкою потягнулись ноші. Зорка уповільнила крок, зупинилась, а тоді знову пішла. Вона боялась навіть глянути на вимазані сажею, запорошені рожевим цегляним пилом обличчя дітей на ношах, але щімка, хвороблива цікавість мовби штовхала її у спину... Ось Вовка Череда, Мишко Яковенко, Надя... Вони завжди були разом, відколи Зорка себе пам'ятає. Разом ходили в дитячий садок, разом пішли до школи. Тільки на різні зміни...

Вапняний пил ліз в очі, щипав повіки. Зорка відступила до кам'яної огорожі, сіла на землю і тут же підхопилася.

Просто на неї в роздертій до стегна сукні йшла Валентина Василівна, її учителька. Вона ступала по землі, мов по сходах, високо піднімаючи ноги, і пильно вдивлялася поперед себе нерухомими очима. Короткі чорні коси спадали на її мертвотно застигле обличчя.

Валентина Василівна несла на руках дівчинку в синьому платтячку з білим мереживом.

— Валентино Василівно! — загукала Зорка й простягнула руки. — Валентино Василівно!

Їй раптом захотілося знову сісти на землю, заплющити очі й нічого не бачити.

Валентина Василівна зупинилася, дівчинка на її руках застогнала. «Натка з першого класу», — впізнала Зорка. Це платтячко пошила Натці її мама до початку навчального року. Всі дівчатка, навіть старшокласниці, заздрили мереживам.

— Це ти, Зорко? — безбарвним голосом мовила Валентина Василівна. — Іди додому, занять сьогодні не буде...

І пройшла мимо Зорки в найдальший, найсонячніший куток шкільного саду, до волейбольного майданчика. Там, на зеленій м'якій траві, мішма, поранені й мертві, лежали рядами учні першої зміни 356-ї неповної середньої школи.

А над білим тихим містом, над вишневими червоними садами, над волейбольним майданчиком й далі вихоплювався в лихе хитливе небо зойк сирени.

— Ні, ні й ні, — рішуче відмовлялася бабуся Катя, — не можу. Я тут народилася, тут і помру...

Зорка поквапно впихала до валізки поверх одежі свої улюблені книжки — казки братів Грімм і «Повість про руду дівчинку», — забинтовану ляльку Лисавету, пачку перебивних картинок і тривожно прислухалася до суперечки. А що, коли бабуся й справді відмовиться їхати.

Досі німецькі літаки прилітали раз на добу, найчастіше вночі, а тепер бомбували безперервно, вдень і вночі. Сирени повітряної тривоги й відбою змінювали одна одну так часто, що бабуся зрештою заплуталась у них і перестала сходити до бомбосховища. Недалекий гарматний гуркіт безперервно потрясав стіни будинку, і вже важко було дібрати, що це — зенітки чи артилерійська канонада.

Фронт наближався.

Тато ходив по кімнаті, наражаючись на речі, й припалював одну цигарку від одної. Зім'яті недокурки валялись на столі, на підлозі, стирчали в склянці. Коли тато сердився, він курив безперестанку і тикав недокурки абикуди, розтираючи вогник пальцями.

— Катерино Семенівно, збагніть же, нарешті, у вас восьмеро дітей і семеро з них комуністи!

— Льоня на фронті поступить, — сказала бабуся.

— Не сумніваюсь, — утомлено згодився тато, — але ж ви загинете! Вірочка мені не простить, і... я не можу більше чекати. Я сьогодні повинен бути в частині. Невже ви не бачите, що коїться навкруги?

Бабуся мовчала й дивилась у вікно, повернувшися до тата спиною. Тоді тато підхопився, зняв з вішалки біля дверей гвинтівку, перекинув ремінь через плече й наказав: