Жанна Браун - Зорчина пісня

— А що? Гречка ж однаково загула, — розгублено мовила Зорка.

— Замовкни! — Сашко нахилився, схопив Зорку за плечі й трусонув із силою. — Це ж підло! Невже ти сама не розумієш?! Щука вкрала крупу, а ти... ти покриваєш її!

Зорці на очі навернулися сльози. Сашко розумний, він одразу все збагнув, а вона... просто дурна, боязлива дурепа... зраділа шматкові хліба!

— Я... я... більше ніколи не буду, чесне слово!

Сашко відпустив Зорку, взяв хліб зі столу й вийшов. Від хвилювання Зорка не могла всидіти на місці. Що тепер буде? Все-таки добре, що вона розповіла Сашкові, тепер Щука хай погрожує, скільки хоче. Ніяким хлібом ніколи в житті її не купиш! Зорка походила по кімнаті, взяла сурму, спробувала подути в неї, але тут же поклала й помчала шукати Галку.

Галка була в піонерській і разом з Анкою та Наталкою клеїла на стінгазету аплікації, вирізані з барвистих бойових плакатів.

— Зорко, — сердито озвалася Анка, — де ти ходиш? Ти ж обіцяла вірші для стінгазети. Придумала?

— Ага... тобто ні... я зараз! Галю, вийди на хвилинку!

Галка ткнула пензлик в слоїк з клеєм і слідом за Зоркою вийшла в коридор.

— Я сама хотіла йти шукати тебе, — швидко сказала Галка. — Генько бачив: тут у якихось на даху стільки курту сушиться! І диню сушену в'язками повісили — провітрити на сонці. Одразу після вечері й підемо!

— Я не знаю, — відмовила Зорка, — тут таке, а ти...

— Чому не знаєш, — перебила її Галка. — Друг ти мені чи не друг?

— Друг.

— Нема чого маніритись!

— Але ж це злодійство, як Щука...

— Ох, Будницька, сміх та й годі з тобою! Ми ж не все візьмемо, а трішки, вони навіть і не помітять. Згода?

— Згода, — машинально відповіла Зорка, думаючи про своє, — Галю, я Сашкові все розповіла про Щуку, а він тепер до Краги пішов...

— З глузду з'їхала! — розгнівалася Галка. — Тепер Щука зі світу нас зживе!

— Не зживе, не бійся. Їй самій тепер перепаде, знатиме, як красти!

Дівчатка вибігли в двір. Цієї миті двері директорської розчинилися навстіж і на ганок кулею вилетів розлючений Крага зі злощасним шматком хліба в руці. Майже не накульгуючи, він помчав через двір у кухню. Слідом за ним з директорської вийшов Сашко.

Дівчатка гайнули в їдальню, защепнули за собою двері й припали до роздавального вікна, затуленого з кухні фанерою.

І тут у кухні загримів бас Кузьміна.

— Ц-це що таке, власне кажучи?

— Хліб, Степанку... — почувся лагідний голосок Щуки.

— Я вам, Параско Семенівно, на роботі не Степанко!

— Ох лишенько мені, Степане Федоровичу, даруйте, я ж вас як сина...

— Цить! Де гречана крупа? Дітей надумали обкрадати?!

— Як-ка к-крупа? — заїкаючись, перепитала Щука.

— Я все знаю! Від мене нічого, власне кажучи, не приховаєте! Я вас як майбутню родичку влаштував на хлібне місце, а вам, виявилося, замало безкоштовних обідів, га? Закортіло на дітях наживатися? На юшку пішло всього два-три кілограми. Завтра ж поверну на кухню Марю, а ви підете під суд! Що?

— Спасибі, Степане Федоровичу, — тремтливим, ледь чутним голосом сказала Щука. Дівчатка аж подих затамували, щоб краще чути. — Ото ви так відповідаєте на мою любов та ласку? Значить, мене під суд, а ви, Степане Федоровичу, зі спокійнісінькою совістю з донечкою моєю, Люсенькою, одружитесь?

— До чого тут Люся? Ви в наші стосунки не вплутуйтесь!

Щука несподівано заговорила злим, безпощадним голосом, і відчувалося, що вона анітрохи не боїться Кузьміна.

— Ось що, Степанку, не вдавай із себе дурника, ніхто не повірить. Ти ж як гадаєш, кожушок дублений, що Люсенька подарувала тобі, задарма мені дістався? Де ж пак, любий мій зятю, разом грішили, разом і каятись, коли доведеться, будемо.

— Яка ж ви... підла! — помовчавши, здивовано проказав Кузьмін.

— Та вже яка є, — обізвалася Щука. — І чого ти розлютувався? Хіба мало про що малолітні дівчатка язиком ляпають? Документи в мене всі в порядку, ніхто не причепиться. Ось, дивись...

— Обкрадати дітей... — не слухаючи Щуки, неначе сам до себе, сказав Кузьмін і погрозливо вигукнув: — Ну, заждіть, я вам цього не прощу!

— Та годі вже, не лякай, — миролюбно мовила Щука, — лякані...

В кухні грюкнули двері.

Із заростей лопушиння та пирію добре було видно утоптаний двір з глиняною піччю, що диміла посеред двору. Біля печі сиділа навпочіпки молода жінка в білій сукні та ватяній стьобаній безрукавці з пухнастою облямівкою з козячого хутра.

Смеркало швидко. Низки сушеної дині, розвішані гронами на мотузках під дахом, поступово втрачали своє соковите медяне забарвлення і ставали невидимими в темряві.