Жанна Браун - Зорчина пісня

Сашко присів на купу щебеню, понуро втупився в землю, наче хотів відшукати там щось важливе. Петрусь скинув сорочку й вмостився поруч Сашка, підставивши сонцю худу незагорілу спину.

— Ми з Вірванною ходили в райвідділ,— помовчавши, обізвався Сашко,— а начальник каже: «Як доведете? Факти, факти треба...» Ми йому про гречку, а він говорить: «Розібратися треба...»

— Розберуться, жди,— скептично завважив Петрусь.

— Не думаю... Начальник — дядько поважний, тільки задовго розбирається... Гаразд, сьогодні субота, у понеділок ми йому на стіл ще дещо викладемо. Вірванна правильна людина, недаремно її Микола Іванович любить.

— Здорово! — Петрусь пожвавішав.— Ну, начувайся тепер, Краго! Чуєш, Сашко, гайда завтра ранком у степ? Бабатай каже, там мазар [2] Мазар (арабськ.) — поширене в Середній Азії і на Близькому Сході найменування мавзолеїв поважних осіб. є, років двісті стоїть, коли не більше! Цікаво! Відпросимося у Вірванни й подамося, набридло весь час у чотирьох стінах нидіти! А то потім іспити почнуться, а там на все літо в колгоспи поїдемо... гайда!

В провулку показалася Віра Іванівна, оточена дівчатками. Наталка йшла поруч виховательки і, тримаючи її за руку, щось збуджено розповідала. Її світлі, відрослі за зиму кучері золотилися на сонці.

Позаду всіх, розмахуючи підручниками, йшли Зорка, Галка й Рахія.

Сашко провів дівчаток очима. Потім сказав.

— Ні. Не можу...

Петрусь перехопив його погляд, лукаво прищулився.

— Любо-о-ов, любо-о-ов! — стиха проспівав він.

Сашко спалахнув. Так, що йому аж шия почервоніла.

— Облиш.

— А що,— невинно перепитав Петрусь,— неправда хіба? — І додав із щирим подивом: — І що ти в ній знайшов? Жабеня та й годі...

— Облиш,— повторив Сашко. Цього разу в його голосі прозвучали погрозливі нотки.

Петрусь умовк, поглядаючи на друга. Гмикнув і тут же сказав примирливо:

— Та годі тобі... Ну, хочеш, її з собою візьмемо?

Сашко підвівся. Засунув підручники за пояс.

— Ось що... — починаючи заїкатись, глухим голосом мовив він,— р-раз і назавжди прошу. Якщо для тебе дорога наша дружба... облиш! Зорка для мене як сестра, зрозуміло?

— Здаюся! Здаюся! — заволав Петрусь, схоплюючись. Він обняв Сашка за плечі, заглянув у похмуре лице.— Слово честі, виправлюсь!

Петрусеве кирпате обличчя дихало таким щирим і повним каяттям, що Сашко мимоволі всміхнувся.

— Я завтра до Миколи Івановича піду в лікарню,— уже спокійно сказав він.— Минулого разу лікар не пустив, погано йому було, може, завтра пустить... На цьому тижні йому операцію мають робити.

— Я з тобою,— не роздумуючи запропонував Петрусь.— Чим поїдемо?

— На попутних...

У дворі дитячого будинку, на втоптаному майданчику перед ганком, у колі дітей хвацько витанцьовувала гопака Галка Ляхова. Відбувалася підготовка до шефського концерту в госпіталі. Галка притупнула, взялася в боки й весело глянула на Віру Іванівну.

— Підійде? Я ще й заспівати можу!

Миттю лице її стало дурнуватим і пихатим. Вона зробила багатозначну паузу, підморгнула й заспівала:

Дівчата схвально загомоніли, заплескали в долоні.

— Дуже добре, Галю,— сказала Віра Іванівна,— ми потім доберемо з тобою ще щось веселе, а зараз вам треба знайти щось більш... — вона пошукала слово, ляснула пальцями.

— Воєнне,— підказала Наталя.

Зорка вилізла наперед.

— Не треба воєнне.

Віра Іванівна здивовано глянула на Зорку.

— Завше ти, Будницька, лізеш,— невдоволено сказала Наталя,— вони ж поранені...

— Тому й не потрібно, що поранені,— вперлася Зорка.— Вони самі не хочуть воєнне.

— Звідки ти знаєш? — допитувалась Анка.

— Мені один поранений сказав... у санітарному вагоні. Я співала для нього, а потім... потім він... — Зорка раптом замовкла й похнюпила голову.

Стало тихо. Дівчатка вп'ялися в Зорку очима.

— А потім? — запитала Віра Іванівна.

Зорка не відповіла. Вихователька нахилилася до неї.

— Тому ти й відмовилася співати?

Зорка мовчки кивнула. Обличчя виховательки спохмурніло. Вона випросталась. Мовчки поклала руку на Зорчине плече, пригорнула до себе. Другою рукою погладила її по щоці й запропонувала:

— Дівчатка, а якщо хором?

Дівчатка знову пожвавішали, загомоніли. Стали, перебиваючи одне одного, пропонувати пісні.

Віра Іванівна засміялася, звела руки вгору:

— Дівчатка, діти, заспокойтеся! Нумо по черзі. Значить, так: хорові пісні — раз,— вона загнула палець,— Галя танцює — два, Наталя й Анка читають вірші — три. Рахія, ти співатимеш? Дуже добре. Крім того, я пропоную зробити інсценізацію. Цей концерт ми дамо не лише в госпіталі. Незабаром літні канікули, ми всі поїдемо в колгосп допомагати сапати й влаштуємо концерт для колгоспників.