Жанна Браун - Зорчина пісня

— Молода без тіста, жених без пирога! — зареготала черга.

Наталя й Галка стояли аж у кінці, за хлопцями.

— Гей, Зорко, ти чому наперед лізеш? — обурилася Галка.

Зорка безпорадно озиралася. Що ж робити? Вони ж не знають, що Даринка хвора, а сказати не можна...

— Генько, мені швидше... мені ще квітів треба, — благально мовила Зорка, знову підступаючи до Генька.

— Принцеса яка, квіточки їй треба, а крем-брюле не потрібно? — веселився сурмач.

Зорка не знала, що таке крем-брюле, й тому слова єхидного хлопця видалися їй до жаху образливими й несправедливими.

— Йди звідси, — уже не вимагав, а благав її Генько, — іди, ну невже тобі важко?

Зорка подивилася на нього так, немовби не вона, а він присікався до неї.

— Боягузе! Дурневих слів злякався!

— Диви, яка мудра об'явилася?! — подивувався сурмач.

— А ти... а ти... — Зорка підняла чайника, підстрибнула й з силою вдарила хлопця по його великій голові.

Хлопець випустив з рук відро, схопився за голову. Обличчя його перекривилося.

Дівчатка злякано заверещали.

— Дай їй, Сашко, добряче, чого дивишся! — загукали хлопчаки.

Сашко опустив руки. Русявий чуб на скроні потемнів, злипся. Зорка з ляку кинула чайник. На розчепірених Сашкових пальцях була кров.

До них підійшла Віра Іванівна.

— Що скоїлося? — запитала вона. — Зорко, що сталося?

Зорка мовчки дивилася на Сашкові пальці й тремтіла.

Побачивши кров, Віра Іванівна зблідла.

— Боже мій, цього тільки ще й бракувало!

Наталка підбігла до виховательки. Зацокотіла, обурено витріщаючи блакитні чисті очі:

— Це все Зорка... Всі стоять як люди, а вона полізла наперед, нібито краща за інших, а потім я-ак торохне чайником! Прямо жах якийсь!

Сашко витер пальці об штани, подивився на Зорку. І несподівано всміхнувся.

— Нічого схожого, Вірванно, обернувся незграбно — і ось... — І він торкнувся пальцем скроні, поморщився. — Буває... Сам винен.

Наталя так і завмерла з роззявленим ротом, страшенно обурена.

Віра Іванівна нагнула Сашкову голову до себе, уважно оглянула рану. Зітхнула полегшено.

— Невеличка подряпина. Неодмінно змасти йодом.

Потім обернулася до заціпенілої Зорки. Зміряла її стомленими, запаленими очима.

— Негайно йди до вагона, — крижаним голосом наказала вона.

Зорка згорбилася, покірно похнюпила голову. Ноги не слухалися. Мовби вросли в землю.

— Ну-бо!

— Віро Іванівна, вона не винна, — наполягав на своєму Сашко.

— Та що ти кажеш?! — отямилася врешті Наталя.

— І чому ти, Наталко, лізеш? Без тебе хіба не дійдуть згоди? — загули діти.

Наталя відступила, обурено знизавши плечима.

— Припиніть гамір! — звеліла Віра Іванівна. — Зорко, довго я чекатиму? Мені набридли твої вибрики! Ганьба! То відстанеш! То б'єшся... Чому інші дівчатка поводяться зразково?

Зорка стояла геть червона, неначе її обдали гарячим паром. Вуха й щоки палали від сорому. Краще вихователька вдарила б її, аніж ганити отак перед усіма.

«Нарвала Даринці квітів, називається, — зі смутком подумала вона. — А все через цього Сашка. Навіщо поліз? Крем-брюле бридкущий!»

— Зараз же вибачись перед Сашком!

Образа з новою силою запаморочила Зорці голову.

— Не буду! — закричала вона.— Нізащо в світі!

Зорка стояла на свіжоотесаній колоді біля водокачки. Колода була гладенька, тепла й липла до босих ніг. На зрізі її жовтіли бурштинові сльозинки.

Водокачка височіла на глиняному пагорбі. По один бік водокачки станція. Долі кам'яна, вгорі дерев'яна, з різьбленими блакитними лиштвами.

Крізь грубе, по-осінньому сонне листя тополь цідилися сонячні промені, грали зайчиками на закіптюжених стінах.

Станція гула людськими голосами. Дзвеніла ударами дзвону. Чекала, коли загуркоче земля розпеченим металом і понесе в різні боки поїзди.

А над станцією, пересилюючи всі звуки, лунали динаміки:

«...Фашистські бандити рвуться до столиці, до міста, яке дороге серцю кожної радянської людини. Над червоною столицею нависла загроза.

Не допустимо ворога до Москви! Битимемося вперто, жорстоко, до останньої краплі крові за нашу рідну Москву!»

Зорчин ешелон стояв на другій колії. На першій простяглися платформи. Під зеленим брезентом причаїлися танки.

На бортах платформ сиділи танкісти в новеньких синіх комбінезонах і похмуро слухали радіо.

А ще далі, на запасній колії, розвантажувався товарняк. По похилих дошках із дверей вагонів гримотіли на землю залізні діжки, з'їжджали дерев'яні ящики з незрозумілим написом «Не кантувати».