Жанна Браун - Зорчина пісня

Нінка зіп'ялася на нари, швидко проповзла коліньми до свого місця, так само притискуючи до голого живота коржики, й шмигнула з головою під ковдру. Пововтузилася, вмощуючись, тоді виткнула гострого носа й запитала напханим ротом:

— Даринко, хочеш коржика?

Наталя й Галка, ніби нічого й не сталося, підбігли до Марі, допомогли їй піднятися у вагон.

— Маренько, люба,— лагідно заторохкотіла Наталя,— а ми на тебе чекали, чекали, хотіли вже іти на підмогу... Втомилася, бідолашна? Анко, давай допоможу.

— Обійдуся,— мовила Анка, відсторонюючи од себе Наталчину руку.

Наталя відступилася, ображено пересмикуючи плечима. Маря сіла на перевернуте відро і, важко дихаючи, замахала долонями перед розпашілим обличчям:

— Х-ху, спекота клята! — й з осудом додала: — Не гоже так, Анко. Наталочка до тебе з щирим серцем, а ти грубиш... Обидві дівчини хоч куди, а не дружите поміж себе. І чого ви не поділили?

Діти з'юрмилися біля грубки. Вони так близько розсілися і вляглися одне коло одного на підлозі, що важко було й добрати, де чия рука, де чия нога.

— Сашко, ходи до нас, розкажи що-небудь,— покликав ластатий Генько,— сумно...

— А ти помрій про наречену,— кепкував Сашко.

Діти, підтримуючи жарт, зареготалися. Генько спаленів:

— Ну, чого ти причепився? Наречена, наречена... Потрібна вона мені! Я цю жіночу стать ненавиджу!

— Хіба? — ніби сумніваючись, подивувався Сашко.

Він любив кепкувати з довірливого, як овечка, Генька.

Тим паче, що до кожного слова Генько ставився поважно і зовсім не розумів жартів.

— Та й ти, правда, їй не дуже потрібен,— зауважив Сашко.

— Це ж чому? — підозріливо запитав Генько.

— А що на тобі гарного? Саме ластовиння...

Генько ображено насупився.

— Та я... Та вона... — від обурення він розгубив усі слова й тільки поводив навколо виряченими очима.

— Одружишся? — вкрадливо запитав Сашко.

— Одружуся! — загорланив Генько так упевнено, мовби весілля було призначене на завтра.

— Оце-то так!

— Молодий!

Генько розгублено переводив погляд з одного обличчя на інше — всі реготали. Поступово до нього почав доходити увесь комізм становища, в яке його так хитро втягнув Сашко. Він почухав потилицю, втер носа вказівним пальцем і сказав незлобиво:

— Та йди собі, Сашко, завжди ти щось вигадаєш, аби покепкувати з людини. Не доберу, як і розмовляти з тобою.

Хлоп'ячий регіт розбудив Віру Іванівну. Вона стурбовано підвела голову, потім сіла, поправляючи халат.

— У чому річ, діти?

— Та ось... Сашко знову Генька розіграв,— захлинаючись сміхом, пояснили хлопці.

Віра Іванівна всміхнулася, глянула на годинник, дістала з-під подушки книжку.

Сашко добродушно поплескав Генька по спині.

— Не сумуй, не дамо ми тебе на глум. І правда, навіщо вона тобі — така?

Генько остаточно заспокоївся.

— Еге ж! Прямо жабеня якесь, а не дівчина... О, хлопці, оказія була мені! Йдемо ми з Мишком, братаном, на ніч рибу ловити, а...

Сашко обернувся до розчинених дверей і став дивитися, як біжить мимо вагона земля.

«І справді, жабеня,— думав Сашко.— Рот від вуха до вуха, очі круглі, ніби коричневі гудзики... Та за себе, видно, вміє постояти. Як вона мене! — Сашко всміхнувся.— Що ж, сам винен...»

У степу було безвітря. Прудкий дощ сипонув на вагони й пропав. Паровозний дим висів у нерухомому повітрі жовтими клаптями. Запах диму перебивав свіжий запах виораної, змоченої дощем землі.

— Сашко, ти чому сидиш, як сновида? Я гадав, ти спиш...

Сашко обернувся до Генька.

— Думаю. Коля-Ваня сам поїхав... Важко йому буде. Він же зовсім хворий.

— Думай не думай, а без нього нам кінець! — Генько озирнувся на Віру Іванівну й додав пошепки: — Крага вчора погрожував: «Микола Іванович лібе... лібел...»

— Ліберал?

— О! — зрадів Генько й тут же здивувався: — У тебе, Сашко, язик по-особливому влаштований, чи що? І як тільки ти їх вимовляєш?

— Нумо, розповідай далі, що було,— нетерпляче загомоніли хлоп'ята.

— То я ж розповідаю. Я собі отож іду на станцію зведення послухати. Наші всипали Гітлерові під Тулою, ходи здоровий і не кашляй! Мільйон танків захопили в полон!

— Правда?!

— Точно! Сам чув, як Левітан розказував!

— Генько, ти ж про Крагу хотів,— нагадав Сашко.

— То я ж про те й кажу... А Крага йде з нашою,— Генько скосував на Віру Іванівну і ледь чутно зашепотів: — Вона голову схилила, а Крага довбе своїм ціпком, як дятел: «Микола Іванович з вами лібе... Загалом, розпустив вас... рідний батенько!»