Жанна Браун - Зорчина пісня

— Це він про Колю-Ваню так?! — обурилися хлопці.

— Тихіше,— зашипів Генько,— каже: «Я дисципліну наведу!» Чому, мовляв, про бійку не доповіли? Це про жабенятко, коли воно Сашка по голові чайником угріло...

Віра Іванівна підвела голову, прислухалась до Геньчиного шепоту. Сашко непомітно підштовхнув його.

— Ти чого? — здивувався Генько. Озирнувся. І безневинним голосом протягнув: — Вірванно, їсти хочеться, аж кишка кишці марш грав.

— Хто в нас сьогодні черговий? — запитала вихователька.

— Заєць, Петрусю! Чуєш?!

— Що-о! — озвався з горішньої полиці невдоволений охриплий голос.

— От дає! — здивувався Генько.— Заєць, а спить всю дорогу, як ведмідь. Петре, діли сухарики!

Петро звісив кудлату голову, заспаними очима подивився на хлопців, що голосно реготали.

— Що я, рудий?

— Пофарбуюсь у чорний колір, був рудий я, став не схожий! — проспівав Генько. Раптом замовк і тужно додав: — Ех, хлопці, туга-смуток бере... тікаємо в тил, як малята дитсадківські. Гайнути б усім гуртом, га?

Петро зістрибнув на підлогу, потягнувся всім своїм худим довгим тілом.

— Еге ж, а тебе командиром призначимо. Знатний вийде з тебе командир!

Генько схопився:

— А чому б ні? У громадянську в Будьонного скільки нашого брата воювало? Не полічити... Он Гайдар трохи старший за тебе, Сашко, був, а вже цілим взводом командував. Не віриш? Я сам читав! Ви як собі хочете, а я на фронт майну, снайпером стану. Ми з братаном щонеділі в тир ходили! Чого я в тилу не бачив? Гадаєш, стріляти не вмію? А «Ворошиловський стрілець» не хочеш?

— У тебе?!

— Ні, в братана. А ми з ним однієї породи. Я, коли хочеш, усю гвинтівку на зубок знаю.

— Сиди,— Сашко невесело посміхнувся,— не один ти такий...

Сашко давно б уже втік на фронт, коли б не слово, яке дав Миколі Івановичу. Незадовго до від'їзду директор зібрав у себе старших хлопців. Тих, хто перейшов до сьомого класу.

— Будемо евакуюватися,— сказав він.

— Як евакуюватися! — загули діти.— Війна ж незабаром скінчиться!

— Ось побачите, до сьомого листопада! — впевнено вигукнув Петрусь Заєць, найкращий Сашків друг.

Микола Іванович підвівся з-за столу. За його спиною висіла на стіні шапка-будьонівка з матерчатою червоною зіркою на рудуватому, опаленому вогнем козирку. В цій шапці Микола Іванович воював у громадянську.

— Будемо евакуюватися,— повторив Микола Іванович і відійшов до вікна. Повернувся до дітей спиною. Згорбився.

Діти принишкли. Сашко дивився на Миколу Івановича, кожному слову якого він звик вірити, і в душу його закрався сумнів. Невже Микола Іванович злякався бомбувань? Невже він не вірить у швидку перемогу? Як же так?

— Це... це боягузтво,— тихо мовив Сашко. Сказав і сам злякався своїх слів.

Микола Іванович навіть не обернувся. Тільки згорбився ще дужче, засунув руки в рукава ватянки, підвів плечі.

Хлопці мовчки дивилися на директора й чекали. Микола Іванович стояв кілька хвилин нерухомо, потім обернувся до дітей. Витягнув з кишені портсигар, дістав цигарку, але так і не курив.

— Скільки в дитячому будинку дітей? — несподівано запитав він.

Сашко розгубився.

— Не знаю, чоловік сімдесят, мабуть.

— П'ятдесят. П'ятнадцятеро ми відправили в госпіталь після бомбувань,— твердо сказав Микола Іванович.— Ми ж не боягузи, еге ж, Сашко? Ми хоробро підставляємо малюків під бомби.

— Я ж не про це,— запротестував Сашко.

— А я про це. І ні про що інше ми зараз не маємо права говорити. Ми повинні вивезти в тил п'ятдесят дітей, щоб зберегти для Батьківщини живими й здоровими п'ятдесят майбутніх робітників, інженерів, учителів, учених... І не гадайте, що це буде легко...

Микола Іванович підійшов до столу, поклав руки на плечі Сашкові й Петрусю.

— Я сподіваюся на вас, хлопці. Ви старші.

— Впораємося,— поважно заявив Петро,— хіба ми ликом шиті, чи що?

— Авжеж,— Микола Іванович усміхнувся. Довгі сиві брови прикрили очі.

— Карти під замком. Усе зрозуміло?

— Зрозуміло,— скрушно відказав Петрусь і підштовхнув ліктем Сашка. Скільки років минуло, а все пам'ятає Коля-Ваня...

...Коли Сашко й Петрусь навчалися ще в третьому класі, в Іспанії точилася війна з фашистами. Сашко запропонував своєму однокласникові й другові Петрові Зайцю втекти в Іспанію — на допомогу республіканцям.

Петрусь згодився одразу, не вагаючись.

— Хіба ми з іншого тіста ліплені? — палко підтримав він.— Громадянська війна закінчилася до нас, а в Іспанії люди он як потрібні!