Жанна Браун - Зорчина пісня

— Самі їдять, аж запихаються, — невгавала Наталя, — а тут...

— Ти що брешеш?! — обурилася Маря. — Хто самі? Микола Іванович ще з громадянської на шлунок хворують, теж на сухарях сидять. Віра Іванівна ледве ногами волочить. Совісті в тебе немає, а ще староста! — І взявши руки в боки, крикнула вимогливо: — Нумо, вставай! Геть розледачіли, бісові дочки! Цілими днями сидять нечесані, невмивані. Куди воно годиться?!

Ступила до нар, схопила Наталю за руку, стягнула на підлогу.

— Маря, ти що?! — Наталка тріпотіла в Мариних руках, як риба в підсаці.

— Нічого, нічого... — примовляючи, Маря притягла Наталку до рукомийника, спритно вмила їй лице, вуха. Розтерла щоки рушником. На порцеляновому Наталчиному обличчі заграв рум'янець. Чистий ніс заблищав.

Маря, відсапуючись, усілася на ящику, затиснула Наталку коліньми, щоб не втекла. Витягнула із своїх кіс круглий щербатий гребінець.

— Бач, як волосся закуйовдилося!.. Ледарка ти, Наталко, бісова донька. Не дам таким гарним косам пропасти!

Дівчатка з цікавістю дивилися на розправу Марі з Наталкою і хихикали.

— Ану цитьте! — Маря насварилася на них гребінцем. — Зараз доберуся й до вас! Усім повичісую воші!

Зорка дістала з-під подушки недогризок сухаря, відкусила половинку.

— Даринко, вставай!

Даринка обернулася до Зорки обличчям, розплющила очі.

— Погризи. Смачно!

Даринка байдуже подивилася на сухар. Похитала головою.

— У мене під подушкою аж два... Візьми собі.

— А ти?

— Я спати хочу.

— Не спи, а то Маря тебе зараз, як Наталку, вмиє.

Зорка сіла, обхопила коліна руками й засміялася, глянувши вниз. Наталка стояла біля грубки й обстригала нігті на пальцях. Розчесані кучері лежали рівними хвилями на гострих трикутних лопатках. А біля рукомийника уже крутилась і верещала од холодної води та Мариних ляпасів Галка.

Даринка всміхнулася до слів подружки, прозора шкіра зібралася коло тонких сухих губів промінчиками зморщок.

— А ти над силу поїж,— умовляла Зорка.— Ну, я тебе дуже прошу, ну, будь людиною, благаю тебе. А то зараз Марю покличу, вона по Віру Іванівну збігає до хлопців.

Даринка злякано підвела голову.

— Не треба... Ти ж обіцяла нікому не казати. Я не хочу в лікарні лишатися. Не скажеш?

— Нізащо! — заприсяглася Зорка.

За дорогу чотирьох дівчаток уже здали в лікарню.

Даринка, заспокоєна, лягла. Натягла ковдру до підборіддя. Зіщулилася.

— Спочатку жарко було, а тепер холодно, — винувато мовила дівчинка. — Так кортить молока... Мама завше вранці давала мені молоко. Щоранку...

— Подумаєш — уранці... — сказала Зорка. — Ось скоро приїдемо в евакуацію, там молока хоч залийся. Там все, що хочеш, є.

Даринка пожвавішала.

— Правда? А коли приїдемо?

— Скоро... Завтра, напевне, а може, сьогодні. Я тобі одразу цілу пляшку принесу! Ти тільки сухарик пожуй. Відкуси, заплющ очі й уяви, ніби ти молоком запиваєш. Прямо як насправді виходить!

Даринка недовірливо взяла сухар, відкусила, заплющила очі, стала повільно жувати. Тоді здивовано глянула на Зорку.

— Правда... А як ти взнала?

— Сама здогадалася! — гордо сказала Зорка. — А з чаєм теж добре. На зупинці наберемо окропу, зробимо солодкий-солодкий чай, як до війни був.

— Хутчій, хутчій, дівчатка, — підганяла Маря, знімаючи із цвяхів на стіні теплушки відра й чайники, — хлопці ген уже де!

Потяг стояв на маленькій степовій станції.

Зорка взяла чайник і зістрибнула на насип. Упродовж насипу де-не-де росли хиряві ромашки, а коло станції в палісаднику буяли осіннім квітом жоржини.

«Наберу окропу, а потім цілий букет нарву Даринці. Ото зрадіє! Може, видужає», — подумала Зорка і, розмахуючи чайником, помчала до станції.

Коло білої кам'яної буди з чорними літерами «Окріп» уже гримотіла посудом черга.

Ластатий Генько стояв третій од крана, поруч з довготелесим головатим хлопцем-семикласником. «Сурмач, який грав на прощальній лінійці перед від'їздом»,— пізнала Зорка. Вона прибігла до Генька, розтягнула губи в привітній усмішці.

— Генько, ти для мене чергу зайняв?

Сурмач відкинув назад голову, зачудовано примружився. З-під високого чола, прикритого русявим чубом, що звисав аж до брів, на Зорку дивилися насмішкуваті сіро-зелені очі.

— Хлопці! Генькова наречена знайшлася! — весело гукнув сурмач.

У Генька аж вуха засвітилися, так почервонів.

— Чого лізеш?! — крізь зуби засичав він і відштовхнув Зорку ліктем.