За це бабуся завжди на неї гнівалася. «Кинь негайно!» — казала. І Василь, певно, розгнівається. Зорка навмисне обличчям обернулася до Василя, а то ще не помітить, і здибалася з хитрющим Василевим поглядом.
— Ти любиш казки? — несподівано запитав він.
— Люблю, — сумовито відказала Зорка. Бо хто ж їх не любить?
Вона непомітно обтерла пальці об сукенку й склала руки на колінах.
— І я люблю! — Василь почухав п'ятірнею потилицю, пригладив задумливо чуба, примружився.
Жив собі піп, обмолочений сніп,
Пішов піп по базару...
Я знаю, — сказала Зорка. — Це про Балду. Мені мама читала, коли я ще в дитячому садку була.
— Он як? — Вася здивувався. — Ну, а цю?
Він зіперся на лікоть, зробив великі очі, а тоді скоромовкою сказав:
Три сестриці під вікном
Пряли біле волокно.
Ось і каже 'дна сестриця...
— Коли б я була цариця, — підхопила Зорка, вже весело поглядаючи на Василеве обличчя, що одразу видовжилося, посмутніло.
— І про ріпку знаєш? — недовірливо запитав поранений.
— Знаю!
— І про... про... про... — Василь заклопотано почухав за вухом і рішуче стукнув кулаком по столику. — Знайшов! — люто насуплюючи брови, сказав він. — Голову відтяти даю — не знаєш!
Трьох синів плекала мати.
Старший розумом багатий,
Середульший сяк і так...
— А найменший — як тумак, — лукаво проспівала Зорка й закусила нижню губу, тамуючи сміх.
— Петре, — кволим голосом озвався Василь до сусіда, — підкинь тютюну, щоб здоров'я підправити, геть заморило окаянне дівчисько.
— Василю! — домагалася свого Зорка. — Казку! Ти ж обіцяв казку!
— Гаразд! Нумо! Василю Петровичу, утни казку щонайвеселішу, — сказав Петро, колишучи хвору руку.
Василь поклав на столик гаманець із тютюном, відкинувся на подушку й склав на грудях руки.
— Отже, казку бажаєте? То ти ж, Зорко, всі на світі казки знаєш.
— Не всі, не всі, я про чарівне люблю.
— Ага! То вам об чім? Як жила на світі баба-яга, костяна нога, чи щось незвичайне?
— Давай незвичайне.
— Ну-с-с, то ось, — поважно й урочисто почав Василь. — Не далеко і не близько, не високо й не низько, не в лісі на дереві, не в селищі, не в селі, а, коротше кажучи, в одному з міст столичних жив Доберман Пінчер.
Хоч ім'я він носив не російське, не французьке, не англійське, не турецьке, а справжнісіньке німецьке — ненавидів Доберман Пінчер фашистів лютою ненавистю. Незвичайний це був...
Та Василь так і не встиг доказати, хто був Доберман Пінчер... Потяг несподівано сіпнувся, заскреготів гальмами. Мимо вікон пропливла й одразу застигла маленька дерев'яна будівля станції. Поранені заворушилися, зчинився гамір.
— Сестро, листи, листи відправте!
Проходом бігла Люба.
Зорка злякано блимнула на Василя.
— Василю, — розгублено благала вона, сподіваючись, що хоч він заступиться за неї і їй дозволять лишитися,— Василю...
— Ну, ну, — сумовито відказав Василь, — коли треба, значить, треба, пам'ятаєш умову?
Він одірвав клаптик газети, швидко написав щось недогризком олівця й тицьнув папірець Зорці.
— Це моя польова пошта. Не знаю, куди мене завезуть лікуватися, але в свою частину я неодмінно повернуся, втямила? І будь людиною, дуже прошу. Пам'ятай. Так треба.
Що ж, коли треба, то треба. Зорка підвелася й подибала за Любою, міцно затиснувши в кулаці папірець з Василевою адресою.
Маря в спортивній майці та лижних шароварах ходила по вагону навколо грубки, як на фізкультурному параді, її калатала ополоником по каструлі.
Ану, підйом! Підйом! — вигукувала вона. — Вставайте, дівчатка, зараз зупинка, окропу наберемо!
Нікому не хотілося вставати. Ранок тільки-но зазирнув у маленьке віконце під стелею.
Та й навіщо?
Бурчали: усі ліси проїхали, тільки степ навколо, сірий, порепаний. А ще піски подибуються, нерівні. В таких пісках самі колючки ростуть. Хіба можна в таких місцях жити? Куди ж вони їдуть та їдуть?
— Окропчику наберемо, чайком побавимося, — співучо виводила Маря.
— Знову сухарики хрумати! — пробурчала Наталя. — Остогидло!
Маря перестала стукати. Засмутилася.
— І то правда... А що вдієш, коли харчі скінчилися?
— На станції вимагати. Ми діти, нам усе краще належить давати!
Галка вмостилася на нарах, звісила ноги в подертих панчохах.
— Авжеж! — хрипким зі сну голосом мовила вона. Відкашлялась і додала солідно: — Діти — квіти життя.
— Тьху на тебе! — Маря аж затряслася від сміху. Гримнула каструлею об грубку. — Колючка ти нечесана, а не квітка. Хлопці самі собі сорочки перуть, а ти панчоху собі не зацеруєш, а вимагати вмієш. А де ж тобі те краще візьмуть? Ось приїдемо на велику станцію, отоваримося. Знову зварю вам юшку. Потерпіть трішки.
Читать дальше