Джойс Кері - Улюбленець слави

Та не встигла я сказати про його писанину й кількох критичних слів, як він вихопив її у мене з рук, подер на шматки, почервонівши при цьому так, що мало не луснув.

— Даремно я це тобі показав,— мовив він нарешті лагідно (хоч я бачила, як тремтіли у нього руки); — але я вважав і вважаю, що ці бідняцькі квартали — наша національна ганьба!

Я почала була пояснювати, що моє обурення викликають лише деякі його тези: йдеться про свідому брехню, адже всі знають, що це не так,— про твердження, які легко заперечити і які лише скомпрометували б добре Честерове ім'я. Замість відповіді він перепросив, що звернувся до мене з такою справою, бо певен: мої «істинні симпатії були й будуть на протилежному боці».

Спершу я подумала, чи не удає він «невинно ображеного»,— поза, якої ми раз у раз прибираємо, та ще й хизуємося своєю ображеністю, коли хочемо показати, що нас зачепили за живе, але ми все одно не поступимося власною гідністю. Проте коли я обурено заявила, що ніхто не давав йому права говорити такі речі, Честер ізнову неабияк розхвилювався і сказав, що він мені не дорікає, але — «звичайно ж!» — я завжди була по той бік барикад,— моє життя і моє виховання були зовсім інакші. І, звісно, мені невтямки, що таке справжні злидні!

— Ти не знаєш, що таке класи! — кричав він (і я побачила— його аж трясе від збудження).— І не розумієш, які ми з тобою різні! Та що вдієш,— тобі рідніший перший-ліпший негр,— коли, звісно, він багатий, коли він негр-джентльмен,— аніж Білл Коуд (він мав на увазі садівника Білла, що приходив раз на тиждень доглядати наш сад). Для тебе я хам, ніщо (обличчя йому засіпалося так, ніби він збирався заплакати). Ні-ні, це несправедливо! Це неправда! (Він простяг руку й торкнув мене за груди, ніби кажучи: «Пробач...»). Але саме так ти усім своїм єством відчуваєш.

Я, звичайно, хотіла заперечити, сказати, що він верзе казна-що і що все це чистісіньке безглуздя. Найдужче мене зачепило те, що Честер зараховує мене до іншого «класу» (бо ж я чудово розуміла: він таки має слушність).

Та не давши мені мовити й слова, Честер прожогом вибіг з кімнати (зібгавши у жмені подертий на клапті памфлет, через який ми пересварилися), і я побачила, що він і справді ладен заплакати.

Та коли я вийшла до обіду, він був дуже ввічливий (хоч і не спускав з мене пильного ока), обсипав компліментами й жартував. Я відчула, що цього разу незручно було не йому, а мені.

Тому й вирішила: надійшов час поставити все на свої місця. Мені здавалося неможливим жити й далі з ним у шлюбі, коли він підозрює, що я його зневажаю. Вирішивши, що настала слушна мить (навряд чи зараз він почав би розпалятися), я спробувала довести, що відносно моїх поглядів він помиляється,— ніякої класової різниці між нами я не відчувала й не відчуваю.

— Може, й так,— цілком серйозно відповів Честер,— але вона існує. Це одна з тих причин, чому я хотів з тобою одружитись. Мені не потрібні дівчата з бідних кварталів, я завше хотів мати за дружину справжню леді, і я її взяв.

Помітивши, що таке трохи дивне визнання знітило мене ще дужче, він додав (і тут мені раптом здалося, що він справді глузує):

— Ось бачиш, коли б я був джентльмен, я б цього не сказав, але така вже у мене вдача — різати правду в очі, яка вона не є прикра.

За тиждень памфлет вийшов друком точнісінько в тому самому вигляді, в якому Честер мені його показував,— усі брехливі вигадки великими літерами,— і зчинив куди більшу бучу, ніж я побоювалась.

Але саме завдяки цьому Честера обрали до муніципалітету, і місцева влада ризикнула висунути його кандидатуру до нової ради графства.

11

На ту пору суперечки про «клас» були для Честера свого роду манією. З будь-якого приводу, а то й без нього, він умить ярився й починав доводити, нібито існує якась «таємна змова з метою тримати народ у ярмі, щоб кожен знав своє місце». І не забував додати: його, мовляв, і самого мало не затерли,— він чекав аж до тридцяти п'яти років, доки, нарешті, випадково йому всміхнулося щастя. Я почала по змозі уникати балачок на цю тему,— і все одно ми якось мало не посварилися. Власне, я гадала,— таки посварилися. Тоді я ще не знала, що з Честером посваритися непросто. Коли я звинуватила його в тому, що він зацькував мене через оту класову приналежність, він зразу ж вибачивсь — і того самого дня знову взявся за своє.

Якби він раз у раз не давав мені доказів своєї любові, я могла б подумати, що Честер мене ненавидить. Лежачи в моїх обіймах, він розповідав, як йому свого часу аж руки свербіли «задушити оту стару відьму з Корта», коли вона приходила до його матері «з різдвяними подарунками». А він же чудово знав, що «стара відьма»— то наша родичка Мері Слептон, «тітонька Мері».