Джойс Кері - Улюбленець слави

Не кажучи вже про допитливість, яку збуджує в нас перша дитина, і про те, що нас взагалі мало не до сліз розчулює кожна маленька істота (все крихітне — діти, звірята, навіть іграшки), не кажучи про задоволення, яке маєш від простого спілкування з малям (несподівано для самої себе це виявилося дуже приємним принаймні попервах), я справді таки дуже полюбила Тома. Доглядати його була мені велика радість. Не знаю, чом це мене дивувало, може, тому, що я багато чула про жінок, особливо молодих, які не люблять своїх немовлят, а то ще й ненавидять їх до того, що ладні б, здається, задушити в колисці.

10

Ще до нашого повернення додому Честер здивував усіх тим, що «ступив на стезю війни». Він написав листа до газети «Кур'єр», органу радикалів, де назвав муніципалітет «товариством взаємного захвалювання», виставив свою кандидатуру на виборах і вже прицінювався до одного з «шикарних» особняків, що бовванів саме над Палм Коттеджем і звався Орчардом.

Звісно, він хотів платити за дім моїми грошима, але я не була проти. Я з самого початку вважала, що Честер одружився зі мною задля грошей (або принаймні через них), і має на них право, тим більше що він виявив стільки такту, коли йшлося про дитину.

Нарешті, завдяки йому я одержувала давно виплекане у мріях — власну кімнату, де могла зібрати докупи всі свої книжки, зручно розвалитись у кріслі, навіть випалити, як заманеться, сигарету-другу, а головне — не скидати окулярів. А треба сказати, що на ту пору жодна леді молодша п'ятдесяти років не носила окулярів прилюдно; і тітонька, і Джім, і навіть Честер, кожне на свій лад, насилу терпіли мене в окулярах.

Тітонька мала звичай казати: «Зніми цю бридоту, ти схожа в них на сову» (з властивим їй практицизмом вона дійшла висновку, ніби моє обличчя замале, а лоб завеликий для окулярів); Джім, той просто власноруч обережно знімав їх з мене двома пальцями, як знімають з обличчя якусь погань; а Честер тривожно поглядав на мене, скрипів стільцем і після паузи бубонів:

— Хіба ти не бачиш, вони лишають тобі слід на носі? Я певен, це не твій розмір.

Отак я від щирого серця була вдячна Честерові за всі ті блаженні години, коли я розкошувала у затишку своєї нової кімнати. Надто швидко я зрозуміла, чому Бальзак, чи, може, Вовенарг [5] Вовенарг Люк де Клап'є (1715—1747) —відомий французький письменник-мораліст, учень і послідовник Вольтера. , називав шлюб школою дипломатії; на той час я вже добре знала, що у такому складному й «дипломатичному» альянсі як шлюб слід бути вдячною навіть за звичайну уважність.

До того ж він улаштував так, що після народження Тома ми почали спати окремо, і я спокійно могла вставати вночі до дитини. По суті, я й жила осібним життям, так би мовити, «життям у житті», або, вірніше, «осторонь» життя. Очевидно, через це проходить більшість жінок, коли в них народжуються діти. Якийсь один бік їхнього побуту стає осібним; дні заповнюються турботами, нехай і численними, але надто дрібними, щоб чоловіки могли ділити цей тягар з жінками; міняється навіть розпорядок дня,— і, як на мене, в цьому нема нічого дивного. Кожен з подружжя живе тоді своїм життям, лишаючись самим собою й одержуючи задоволення одне від одного.

Проте не скажу, щоб я була дуже задоволена своїм чоловіком: мене, як і багатьох інших, він обурив своїм листом у «Кур'єр», а головне — наміром розповсюдити у Тарбітоні брошуру, написану у ще нестриманішому й лайливішому тоні.

Писав він його кілька днів, і, скінчивши, попросив мене висловити про нього свою думку. Вважалося, що я добре володію стилістикою англійської мови, зокрема, Честер вельми цінував моє знання граматики.

Тепер я розумію, що нічого особливого у тому памфлеті не було. Він просто був жвавіший стилем, а головне,— для такого містечка, як Тарбітон, то було на ті часи щось нове.

Але ж і я доти не бачила нічого схожого на той памфлет. Думки мої ішли приблизно так: «Все це брехня,— від першого слова до останнього. Треба ж вигадати — ніби муніципалітет лише й думає, як йому «тримати бідних у злиднях»!

Воно й справді, з погляду людини, непричетної до політики, все у тому памфлеті було брехнею, та ще й Честер люто нападав там на моїх друзів, наприклад, на майора Фрієра, що саме обіймав тоді у нас посаду мера.

Перелякана, я вже уявляла, яка буча здійметься в місті через той памфлет (мені було страшно, що цей скандал занапастить Честерову кар'єру на самому її початку), і задавала самій собі питання: як могло статися, що мої п'ять тисяч фунтів обернули цього доброго, лагідного, поштивого й вельми порядного клерка з контори Бінга на доволі агресивного заколотника.