— Театральна релігія — це взагалі не релігія... Це абсурд! Існує лише одна справжня релігія — коли людська душа спілкується з богом.
Він висловив цю сентенцію тим особливим, лише йому властивим тоном (пізніше я переконалася: так взагалі говорять проповідники), що я знову ледь не пирхнула від сміху. Та хоч я й намагалася приховати свою іронію, він все одно сказав:
— Даруй мені, але я не можу поступитися своїми переконаннями.
Я поспішила відповісти, що він, звичайно, має рацію, однак Честер ще довго не міг заспокоїтись; щоправда, суперечку ми продовжили, проте кожен з нас почував себе ображеним.
Після доволі обтяжливого для нас обох ленчу (Честер майже нічого не їв: варто йому було хоч трохи розхвилюватись, як у нього відразу зникав апетит) він раптом завів мене до ювелірної крамнички і, незважаючи на моє небажання, купив мені гранатове намисто. Коли я палко подякувала йому за дарунок, бажаючи приховати свої сумніви відносно перспектив нашого подружнього життя (я почувала, що ніколи не зможу замиритися з його релігійною агресивністю), він сказав:
— Я знаю, тобі з дитинства прищеплювали зовсім інші погляди на віру, і, сподіваюсь, ти їх не зречешся й не вдаватимеш, нібито згодна зі мною, коли насправді думатимеш інакше. Не можна цуратися того, у що віриш; особисто я вважаю це за першу заповідь будь-якого вірування.
Я відповіла йому, що, безумовно, згодна з ним; просто мені здавалося, католики теж певною мірою християни. Він відповів, що так воно і є, і що в господа нашого багато різних храмів.
По цій розмові я спіймала себе на тому, що віднині його тривкі й жагучі молитви перестали мене бентежити: я переконалася, що Честер не має наміру накидати мені своїх поглядів чи навертати до своєї віри, не прагне зліпити з мене якусь іншу людину — а саме це найдужче лякає навіть тих, хто найбільше грішить, та й просто нещасних людей.
9
Весь цей час я була втішена тими «успіхами», що їх зуміла досягти у своєму «важкому шлюбі» (хоч насправді все оберталося на добре виключно завдяки Честеровій мудрості й тактові), і що далі, то дужче гнівалася на Джіма. У своїх листах він лише ображав мене, і я нарешті мусила відповісти йому, що не читатиму більше його писань, і хай він не з'являється мені на очі. Несподіваним (але, якщо поміркувати, цілком природним) було інше: моя лють до Джіма зростала разом з його дитям. Я раптом відкрила для себе,— хоча, можливо, мала б знати це наперед усього, якби не була така молода й зелена,— що коли чекаєш дитину, це тягнеться страшенно довго, і вона забирає тебе всю без останку, навіть якщо ти про неї і не думаєш. Вона, так би мовити, живе не тільки у твоїй плоті, але й у твоїх думках і чуттях, непомітно впливаючи на них, міняючи і те, й друге,— особливо коли раптом починає ворушитися й штурхати ніжками. Ці штурхани були ніби уколи, вони ніби говорили: «Це, може, одна з найзначніших подій у твоєму житті, а Джім зіпсував усе — і тобі, й собі самому — своїм егоїзмом та жорстокістю».
І тут Честер ізнову потвердив свою кмітливість чуйним, дбайливим і ніжним ставленням до мене. Він зробив так,— і зовні це мало цілком природний вигляд,— що у червні, коли надійшов час пологів, ми знову були за кордоном і прожили у Франції понад два з половиною місяці; тому газети графства надрукували інформацію про це заднім числом, не подаючи точної дати народження дитини. Звичайно, всім сказали, що пологи були передчасні, що й змусило нас затриматись, але на такій відстані від рідних місць усе сталося тихо й непомітно, зацікавивши хіба що найзавзятіших пащекух. Мене налякала сама дитина — малий був копія Джіма, тільки в мініатюрі; навіть той самий чванькуватий погляд і невдоволений («а бодай тобі!») вираз маленьких, міцно стулених уст. Тому я була дуже здивована, хоча й зітхнула полегшено, коли всі, як один, сказали, що малий вдався у нашу породу.
Якось, годуючи Тома,— а Честер стояв поруч і залюбки милувався (йому це дуже подобалось),— я, не подумавши як слід, зауважила:
— А ніс у нього буде як у Джіма.
Честер зірвався з місця і, позеленівши від люті, скрикнув:
— Не бачу нічого схожого з Леттерами! Всі кажуть, Том — викапаний я, хіба, може, очі, згоден,— твої!
І вийшов.
Це мене дуже вразило. За своє життя я не раз чула (під час тітоньчиних «політичних» балачок) про ті «коники», що їх витинають схожі на Честера люди, і мені на якусь мить стало млосно, так ніби піді мною, кажучи словами міс Бреддон, «розкрилася прірва». Мені раптом здалося, що вся його запопадливість і лагідність — лише машкара, за якою криється щось потворне й дуже загрозливе. Втім, може, саме тому, що це мене до глибини душі вразило, я поспішила сказати собі, що й справді бовкнула зайвого, і то було з мого боку нетактовно. Дитина стала для мене такою великою втіхою та розрадою (хоча й нагадувала про Джіма), що мені зовсім не хотілося псувати собі настрою.
Читать дальше