Джойс Кері - Улюбленець слави

Все це й призвело до «знаменитої» липневої кризи (гай-гай, хто сьогодні пам'ятає про неї?), коли протягом тижня здавалося, що кабінет неминуче піде у відставку, і Честер, очоливши новий Кабінет Миру, сяде у крісло прем'єр-міністра. Причиною такого рішучого повороту подій стало те, що Честерова клятва ніколи не увійти до складу Кабінету Війни одержала підтримку не лише членів кабінету, а й усього народу.

Але поки одні міністри гаяли час, намагаючись «виждати, куди повіє вітер», а інші марудно шукали «формули», котра дозволила б їм прийти до «компромісного рішення», почалася війна.

87

Містер Раунд, покійний редактор «Кур'єра», ще зовсім недавно писав про Честера: «Ми не можемо співчувати злигодням лорда Німмо. З повною відповідальністю за кожне своє слово я стверджую: ця людина, що так швидко втратила свою моральність, ця негідна людина — одна з головних причин нашого завтрашнього занепаду. Йому мало було продати власну честь за владу й гроші,— він не вгамувався, доки не звів нанівець нашу велику справу. Ми й сьогодні пожинаємо плоди його діяльності. Це йому ми завдячуємо тим, що політику позбавлено моралі, що всі християнські цінності знецінилися, що невтримно й безсоромно торжествує нахабний матеріалізм, що люди будь-якого стану й звання відверто стали на шлях визиску, й усюди панує філософія грабунку».

Тисячі людей підпишуться під цими словами, і певний час я сама вірила таким звинуваченням, мало не зненавидівши Честера — дужче за старих євангелістів, таких, як бідолашний містер Раунд.

Я вже говорила,— мене завжди жахала сама думка про те, що я можу легко піддатись власним емоціям і зненавидіти Честера. Знати, що існує на світі справді негідна людина, якій «усе сходить з рук», нестерпно. Все навколо зразу починає хитатись, і, жахнувшись, розумієш, що доброчесності як такої в світі не існує, що наше щастя залежить виключно від самого талану: поталанило ж, приміром, тарбітонській дівчинці, яка лише тому не загинула разом з братами й сестрами під час катастрофи, коли будинок, де вона мешкала, обвалився,— що на ту страшну мить випадково гралася в кухні під столом.

Та зараз я хочу сказати тільки одне: ніхто не має права ненавидіти Честера. Запевняючи, що їм нічого не треба, що вони прагнуть лише простісінького життя в мирі й злагоді, люди насправді (принаймні так завше пояснювала мені тітонька) вимагають забагато. Бо прагнути нормального простого життя — все одно що сперечатися про вибір безпечнішого шляху, сидячи у звичайнісінькій кареті, яка в густому тумані стрімко мчить з гори; коні вже закусили вудила, і якщо ніхто не візьме в руки віжки (а це й означає вибрати шлях), бісова карета неодмінно полетить шкереберть, і тоді кінець і пасажирам, і коням.

Може, Честерові й справді дещо «сходило з рук», і він «звів нанівець нашу велику справу», але будь-який вождь (тобто людина, яка взяла в руки віжки), будь-який реформатор змушений щось руйнувати. Адже він починає будувати новий світ, нове життя. А згодом це нове життя виявляється не таким уже й гарним (або не таким уже й новим), як сподівалися, і тоді найбільш незадоволені, яких можна назвати «передовим загоном» борців за реформи, починають шаленіти. І, відколовшись від основної маси, створюють нову партію (бо не існує такого в природі, що могло б усіх задовольнити). І якщо я інколи визнаю деякі докори на Честерову адресу, то лише тому, що тільки так можна пояснити, чому і як люди Честерового штибу (тобто обдаровані політичним «генієм»), раптом збуджують загальну до себе ненависть.

Передусім хочу розповісти про «велику зраду» (як любили говорити містер Раунд і його колеги), коли Честер «зламав своє слово».

На початку війни я відпочивала в Гулдів, вони щойно придбали маєток Чорлок і тепер мурували гараж для своїх нових «роллс-ройсів», заразом перебудовуючи дещо і в самому домі. Дейзі запропонувала мені пожити у них тиждень-другий, начебто для того, щоб зі мною порадитись, а насправді — хотіла похвалитися. Я вже казала, що Дейзі ще жодного разу не послухала нічиєї ради. І ось того дня, коли уряд оголосив своє рішення вступити у війну, до моєї кімнати зайшов Гулд. Вимахуючи лондонськими газетами, він закричав, чому серед міністрів, які виступають проти війни і заявляють про свій вихід з кабінету, немає Честерового прізвища. Я сказала: мабуть, як завше, кореспонденти щось пропустили. Мені тоді й на думку не спало, що Честер може залишитися у Кабінеті Війни! Адже він присягнув ніколи не брати участі у військовому уряді, і, на мою думку, такий «курс» був найбільш перспективний; рано чи пізно його відставка принесла б йому політичний капітал. Мені закарбувалися в пам'яті Честерові слова, що останнє військове правління — уряд консерваторів — розпочавши війну, само себе занапастило, і вже, очевидно, навіки. Ніхто й гадки не мав, що цей уряд може повернутися до влади.