Джойс Кері - Улюбленець слави

Нервове збудження охопило й виконавців; Мей, якій завжди треба було себе накрутити (вона любила перед виходом на сцену перехилити скляночку-другу віскі), провела свій номер бездоганно. Її маленькі оченята бешкетно блищали, голос звучав краще, ніж будь-коли. Том у першому виході теж був чудовий, особливо у монолозі, якого він сам собі написав (і котрий, на мою думку, був набагато кращий за всі його пізніш написані скетчі, широко відомі). Він виходив у костюмі П'єро, у німецькій касці й з вусами а ля кайзер, щоб виголосити довжелезну промову — вітав господа бога, якому дали чин фельдмаршала.

Цей номер,— як на мене, кращий у програмі,— я бачила, може, разів з двадцять. Том постійно вдосконалював його, доки не перетворив на блискучий зразок сатиричної мініатюри. Але того вечора, незважаючи на гарний початок (Честер голосно крикнув йому: «Браво, Томе!»), у його виконанні відчувалася якась скутість, і водночас — надто багато блазнювання. Щоразу, коли глядачі, котрі вже встигли у всьому розібратися і з задоволенням стежили, як бурхливо Честер радіє успіхові сина, починали аплодувати, особливо ж тоді, коли Честер кричав «браво», Том «натискав» дужче. І хоч по закінченні номера йому довго й настирливо гукали «біс», повторити його він не захотів.

Оплески не припинялися, але я бачила, що він чудово розуміє свій провал, і йому не хочеться виходити на поклони. Я дуже боялася, що він словом чи порухом видасть свій справжній стан, але Том лише всміхався (щоправда, трохи силувано) і кланявся (щоправда, трохи скуто), доки оплески не вщухли.

Тим часом на вулиці зібралася величезна юрба, і коли ми вийшли надвір, нас зустріли вигуками: «Нім-мо, про-мо-ву!», «Хай живе Німмо!» та «Геть війну!» Честерові не лишилося нічого, як здертися на заднє сидіння відкритої машини (яку він позичив у приятеля, щоб якнайшвидше доїхати сюди) й виголосити промову.

Я тихенько пішла, щоб попрощатися з Томом,— і раптом опинилася біля входу у залу, в оточенні акторів. Вони голосно перемовлялися між собою, збуджені успіхом і аншлагом, і касирка подавала їм з віконця склянки з якимось напоєм.

Том у накинутому зверху костюма П'єро пальті підхопив мене під руку й промовив, сміючись:

— Вип'ємо за нову виставу?

— За яку нову виставу?

— Татову! Сподіваюсь, свою роль він зіграв краще, ніж я свою.

— Але ти грав дуже добре.

— Ти сама знаєш, що дуже погано.

Лише тепер я помітила, що обличчя йому пашить, і що від нього відгонить віскі. Помітивши мій погляд, він сказав:

— Не бійся, я не п'яний. Отже, ходімо?

— Може б, ти переодягнувся?

— Ні, я хочу послухати його промову. Люблю стежити за ним, коли він виступає. Ось хто — справжній актор!

Йому справді хотілося послухати Честера. Він поспіхом провів мене крізь натовп, який стояв так щільно, що через нього не можна було пропхатися, і підвів до високого ганку на другому боці вулиці. Ми піднялися по сходах.

— Сюди,-- сказав він.— Будемо як у бельетажі.

І справді, звідти, поверх голів, нам усе було добре видно. Хтось узяв з рундука гасову лампу й підніс її над автомобілем, наче смолоскип, і, отже, весь той час, доки Честер говорив, він був яскраво освітлений (хоча полум'я миготіло на вітрі).

Я боялася, що шум міста, гамір ярмарку (він був майже поруч) і морський прибій, досить гучний того дня, заглушать Честерів голос. Але, як завжди у таких випадках, голос його став удвоє дужчий, і ми виразно чули майже кожне слово. То була промова, з якою він звичайно виступав у невеликих містах — у ній він обстоював свободу совісті, протестував проти військової повинності та проти збільшення армії. І захищав пацифістів, доводячи, що саме вони сьогодні належать до числа найхоробріших людей.

Зараз усе це вже звучить як обридлий фарс, але тоді Честерів виступ надзвичайно схвилював слухачів. Головна його ідея полягала в тому, що пацифісти повинні боротися проти зла, але — не вдаючись до зброї. Хай вони вийдуть усі разом проти ворога і стануть перед ним, спинять його рух. Так, вони приймуть смерть, але їхня кров упаде на голови тих, хто розпалює війни і хто завинив у загибелі братів своїх.

І коли він своїм добре поставленим голосом говорив, що обов'язок кожного християнина — жертвувати собою заради ближнього свого, і що наша релігія — найвеличніша з усіх релігій, які знало людство,— релігія самозречення й жертовності, а потім — нагадував про жахливу загрозу, яка нависла над Європою, загрозу, породжену егоїзмом, зажерливістю й пихою, я відчувала, що хай би які були мотиви, котрі спонукали Честера приїхати того вечора у Ронсі, його слова справді прекрасні, і під їхнім знаком усе, що я говорила, робила й чим жила протягом останнього тижня, особливо ж усе, що я думала про війну, було надзвичайно дріб'язкове й недалекоглядне.