Джойс Кері - Улюбленець слави

Однак у розпалі гастролей Том вийшов з трупи і поступово взагалі відмовився від наміру стати актором,— раптом кинув Оксфорд (проваливши кілька іспитів) і подався до художньої школи. Особливих здібностей до малярства він не виявив, і я не певна, що воно справді його тоді захопило. Принаймні часто, коли ми вважали, що Том працює в студії, він собі дармував із друзями у барі, розводячись про міжнародне становище (на мою думку, дуже на той час непевне), або виїздив до кого-небудь у гостину за місто. Друзів у нашого «принца-наступника» тепер значно побільшало і, що було найістотніше,— його залюбки приймали в ділових та парламентських колах: Том справді був милий і зворушливо кумедний, та ще й, на правах Честерового сина, вважався за «важливу персону».

Кажуть, Томова доля — типовий приклад того, як може занапастити себе й спитися юнак, митець за покликанням, приневолений жити в «атмосфері релігійного мракобісся», де ніхто не зацікавлений в плеканні його таланту. Це неправда. Ми як ніхто співчували Томові, наполягаючи, щоб він продовжив свої художні студії. Але він сам ставився до них трохи шалапутно. Не знаю, може, він був не дуже зосереджений на малярстві, недостатньо заглиблений в себе, у свій внутрішній світ,— тобто, може, йому бракувало певної обмеженості, без якої любов до живопису, на мою думку, неможлива. Бо треба бути крайнім егоцентриком чи просто фанатом, щоб віддаватися хореографії, літературній базгранині чи малюванню картин, коли на землі стільки лиха й людству загрожує така небезпека. Ви можете заперечити, що митці, мовляв, змінюють світ. Якщо це й справді так, то роблять вони це дуже й дуже повільно, та ще й невідомо, у який бік вони його змінюють: на краще чи на гірше? Том був надто добрим і надто порядним для того, щоб стати художником. Якщо ж говорити про те, що він нібито «спився», то п'яницею Том ніколи не був, а бувши під чаркою, поводився чемно й лагідно. Щоправда, його таки затримали одного разу в нетверезому стані за порушення порядку (звісно, газети закрутили довкола цього он яку веремію, створивши легенду, що Том — алкоголік), і як на гріх, сталося це саме тоді, коли відбувалася таємна рада кабінету. Того вечора його дуже стривожила політична ситуація (і небезпідставно), от він і випив зайве, а потім, коли їхній гурт опинився на вулиці, його втягли у ризиковану політичну суперечку. Річ у тім, що біля них у барі крутивсь якийсь зайда, котрий не знав, хто такий Том; він почав молоти бозна-що про Честера, як це часто тоді робилося: мовляв, уся його боротьба за мир — лише «черговий трюк» з метою повернути собі втрачену популярність; назвавши базіку брехуном, Том кинувся в бійку,— і пішло...

86

Не дивно, що бідолашний Том не міг спокійно студіювати малярство (штука, до речі, нелегка й прісна) у дні, коли життя перетворилося на безперервну низку карколомних подій. Уся країна говорила про те, що кабінет розколовся на дві частини, і новим прем'єр-міністром от-от стане як не Ллойд Джордж або Черчілль, то вже неодмінно Честер.

І коли для вас нісенітниця, що Честер міг стати прем'єром, то ви просто не знаєте, як у нас стають прем'єр-міністрами і якими сірими здаються нам претенденти на це крісло, доки їх випадково туди не посадять.

Мітинг на захист миру, власне, і став однією з таких нагод. Честер не мав наміру виступати на ньому, хоч йому й обіцяли підтримку мало не сто членів парламенту. А коли я зауважила, що все це тривожно, бо діється потай від уряду (принаймні такий був план), Честер лише посміхнувся:

— Нічогенька таємниця, якщо на ці збори з'явиться сто членів парламенту! Уявляєш, як усе це розпишуть репортери у вечірніх газетах!

Честера піддали великому громадському тискові, щоб змусити його піти на мітинг, і він, як ви знаєте, пішов туди. Проте тільки тому, що в останню мить Честерові зателефонував якийсь доброзичливець і повідомив, що на збори прибуде ще один міністр (прізвища якого я не хочу розголошувати); після цього дзвінка Честер сказав мені: якщо цей позбавлений будь-яких моральних принципів честолюбець ухопить весь новий і такий важливий рух у свої руки, якщо він його очолить — усе пропало, Англія опиниться перед національною катастрофою. Втім, хто зна, може, Англії справді поталанило, що Честер приїхав на мітинг перший (другого, до речі, й не було, Честер був там єдиний міністр) і що учасники мітингу одностайно висунули його на лідера. Членів парламенту було там загалом вісімдесят (а не сто п'ятдесят, як іноді писали), і всі вони (може, тому, що вважали своє зібрання глибоко засекреченим) верзли з трибуни бозна-що і, нарешті, остаточно зсунувшись з глузду, ухвалили резолюцію, яка заперечувала проект нового бюджету. Пояснювалося це, на думку Честера, тим, що більшість рядових радикалів була вкрай незадоволена урядом. Так уже ведеться, що рядові члени партії протягом перших же місяців діяльності нового уряду зневірюються в ньому і не повстають проти нього лише за браком одностайності, а об'єднатися вони не можуть, бо ненавидять один одного ще дужче, ніж уряд. І тепер, коли нарешті з'явилося щось таке, з приводу чого вони мали більш-менш спільну думку, вони так розходилися, ніби робили двірцевий переворот. Усі вимагали Честерового виступу. Оскільки зібрання було, так би мовити, неофіційним, а їхній запал, їхній ентузіазм не міг лишити Честера байдужим, він, зрештою, вийшов на трибуну й сказав усе, що думав: про уряд і про підготовку до війни. Про його виступ негайно ж стало відомо, і перш за все від самих учасників мітингу. Вони навмисне розповсюджували текст Честерової промови: адже то були люди, котрі вважали, що уряд має їх за ніщо, а тому й не боїться їх, і треба змусити його з ними рахуватись.