Джойс Кері - Улюбленець слави

І поступово я переконала себе в тому, що Честер направду не міг передбачити підступного нападу Німеччини на Бельгію, що у військовому кабінеті він незамінний, і що його святий обов'язок, як він сам про це сказав,— відмовитися від слова, яке він давав цілком за інших обставин; у житті, мабуть, не завжди можна дотримуватися своїх обіцянок.

І це справді так. Спробуйте довести, що, зламавши слово (і поставивши на кін власну честь!), Честер не вчинив подвиг! Гадаю, він і сам у це тоді повірив (якщо при всіх його життєво важливих громадських обов'язках у нього лишався час думати взагалі про такі речі). І вже, звичайно, повірив у це потім.

Щоправда, я однаково не могла позбутися якогось неприємного відчуття (якщо не помиляюсь, цим до певної міри я й намагалась пояснити свою подальшу «легковажну й нерівну поведінку»), але спричинилося до цього не Честерове «ренегатство», а зовсім інше — його погляд і тон, яким він сказав мені: «Вся ця метушня скоро забудеться». Важко було відігнати думку, що за цими словами стояв тверезий політик, який чудово все розрахував,— вони означали тільки одне: «Так, я можу безкарно зламати слово, бо у стрімкій зміні світових подій все швидко перетреться». Не хочу сказати, що я тоді багато думала про це: я надто була стривожена долею Тома, надто заклопотана, щоб знову й знову повертатися до питання, чому ця фраза так міцно засіла мені в голові і чому вона мені така неприємна.

Годі й казати, що Честер не помилився у своїх розрахунках. Уже не за шість місяців, а за шість тижнів (правда, за ці шість тижнів німці підійшли до Парижа) навіть я здивувалася, дізнавшись, що Раунд написав у «Кур'єр» про велику зраду, а Гулд вивів Честера з кількох релігійних комітетів. Я не могла зрозуміти, як вони можуть бути такими сліпими. Вся метушня навкруги «зламаного слова» стала такою ж давньою історією, як атаки Піля [19] Піль Роберт (1788—1850) — прем'єр-міністр Англії, за якого у 1845 році були скасовані високі податки на закордонну пшеницю, що було невигідно для лендлордів. на парламент за відміну хлібних податків.

89

Ці перші тижні видалися мені вічністю. Чомусь вважають, що за спокійного життя час минає повільно, але це не так. Ніщо так не уповільнює час, як постійні турботи, загальна нервозність та різка зміна подій. Честер працював день і ніч, іноді навіть не лягав спати; траплялося, подрімає півгодинки на канапі не роздягаючись — і знову до роботи. Том місив грязюку у військових таборах і набував солдатського досвіду. Перший цепелін уже скинув свої бомби, а я намагалась поєднувати свої громадські обов'язки (як місіс Німмо, дружина одного з військових лідерів, я мала очолювати чимало всіляких комітетів і щоденно відвідувати госпіталі) з клопотами по господарству, а за нових і надзвичайно важких умов це було нелегко. То були часи воєнного лихоліття, і люди йшли до нас чередою — з раннього ранку (вже вдосвіта біля наших дверей сиділи солдати-відпускники, хто з важливим повідомленням, хто зі скаргою, а хто просто так, бо залишився без грошей) до пізньої ночі (коли на таксомоторах з'їжджалися Честерові колеги з секретарями). Усіх їх треба було нагодувати, до того ж з'являлись вони зовсім несподівано. Були вони здебільшого люди чужі, незнайомі — Томові приятелі по табору, мільйонери, що одержували від Честера вигідні контракти на поставки сировини, генерали, що намагалися пропхати свої плани військових дій — народ непоганий, але дуже різний, звести всіх разом було важко. Може, тому вони й поводилися в нашому домі, як у готелі. Хоча політика відкритих дверей ішла від Честера (він був переконаний, що найціннішу інформацію дають йому офіцери, які прибули безпосередньо з передової, і навіть солдати). Сам він сидів угорі, зачинившись у себе в кабінеті, і навіть мені не дозволялося приводити до нього абикого,— крім кількох довірених осіб з «особливого списку»: там був газетний магнат лорд Г. та кілька найвпливовіших міністрів. Втім, Честер дуже сердився, коли до нього не міг прорватися котрийсь із тих, хто прибув з Франції.

Я не могла скаржитися на нові порядки в нашому домі. Людина, яка завдала собі на плечі тягар турбот військового міністра, варта того, щоб їй забезпечили твердий робочий режим; така людина — наче ціла установа, яка не зможе існувати без чіткої організації. Тому іноді мені доводилося впродовж цілих годин займатися візитерами, і наші видатки, передусім на спиртне, неймовірно зросли. Дякувати богові, вже на другому році війни Честерові акції почали давати прибутки, і ми нарешті хоч якось зводили кінці з кінцями. Я переконалася в тому, що велика людина, у всякому разі, державний діяч, який стоїть біля керма, має неодмінно бути багатієм. Звичайно, прем'єр-міністрові держава дає все необхідне для ведення домашнього господарства, і навіть оплачує його слуг; у нас нічого такого не було, крім Честерової щомісячної платні та полісмена, котрий мав стежити за тим, щоб анархісти чи ірландці не прирізали, бува, нас у ліжку.