Астрід Ліндгрен - Расмус-волоцюга

— У потаємному місці, — відповів той, — але не питай мене де. Ти молодець, проте я не хочу вплутувати тебе в це діло більше, ніж треба. Іншим разом дізнаєшся. А ленсманові я на цьому папірці, що додаю до листа, написав де.

«Усе іншим разом — і дізнаюся, де гроші, і дістану масла до хліба», — подумав Расмус.

-Вони розташувалися на узбіччі пагорка за хатиною Манюньої Сари. Оскар не хотів вирушати в дорогу, не переконавшись, що ленсман справді отримав листа. Та Манюня Сара барилась — її не було вже чотири години, і Оскар почав непокоїтися.

— От бісова яга! Нікудишній із неї листоноша, — лаявся він. — Ніколи не знаєш, що їй може стрілити в голову.

Але Расмусові було приємно відпочивати на пагорку. Він ще трохи поспав, і вони ще трохи попоїли. Сонце пригрівало, пахло живицею з сосон, що захищали хатину Манюньої Сари від лютих вітрів, а білий кіт старої підійшов і почав ласкаво тертися об нього. Ні, Расмусові тут було гарно лежати.

Побачивши кота, він пригадав свій сон. Йому снилося, що в нього є кошеня, хоч те кошеня було чорне, таке самісіньке, як у пані Гедберг. Ціле своє життя Расмус мріяв мати якусь тваринку, і Гуннар також мріяв, вони часто говорили про це. Але в притулку жодна дитина не мала ніякої тварини, хіба що воші в голові, казав Гуннар. Зрештою, і вошей не можна було мати, бо тоді на тебе налітала панна Шуліка з густим гребінцем.

Але тепер, на пагорку за хатиною Манюньої Сари, йому приснилося чорне кошеня, і то було його власне кошеня. Расмус годував його, давав йому бульбу з оселедцем. І добре, що те кошеня вві сні їло бульбу з оселедцем. Згадуючи про нього, Расмус стиха сміявся.

— Чого ти зуби продаєш? — спитав Оскар.

— Я оце заснув за дня, й мені снилось кошеня, — жваво відповів Расмус.

— «Я оце заснув за дня, й мені снилось кошеня», — проказав за ним Оскар. — Виходить рима. Я так і думав, що ти лежиш і складаєш вірші.

— А знаєте, що моє кошеня їло? — спитав Расмус.

— Мабуть, мишей, — мовив Оскар.

— Ні, воно їло бульбу з оселедцем. Ох, яке воно було гарне…

— Коти не їдять бульби з оселедцем, — заперечив Оскар.

— А моє кошеня їло.

Якусь хвилину вони лежали мовчки, дивлячись на верхівки сосон над собою. Расмус тримав на руках кота Манюньої Сари.

— «Вітання від Райського Оскара. Не лишайте Анну-Стіну саму з пані Гедберг», — замугикав Оскар.

— «Й кошеня те їло бульбу з оселедцем», — підхопив Расмус і весело пирхнув.

Оскар трохи подумав і заспівав:

— «З оселедцем!» — підхопив Расмус. — Оскаре, це вже майже пісня.

— Так, це пісня, — мовив Оскар і витяг гармонію. Він задумливо почав награвати мелодію, яку щойно мугикав.

І, чекаючи на Манюню Сару, вони ще раз заграли й заспівали свою пісню про кошеня:

Подумати тільки, так легко скласти пісню! Расмус вирішив наскладати їх багато — про котів, про собак, а може, й про ягнят. Звичайно, його пісні не будуть такі гарні, як «Твою дитину я убила» або «Ох, яке страхіття сталось», не конче, щоб у них лилася кров. Після моторошної ночі з Лівом і Ліандером Расмусові не хотілося ніяких страхіть.

Нарешті з’явилася Манюня Сара. На вигляд вона була дуже задоволена.

— Ленсмана немає вдома, — мовила вона, лагідно всміхаючись беззубим ротом. — Пішов брати людей до в’язниці. Це не так швидко робиться, і я не могла чекати.

— Але ж, думаю, листа ви залишили? — занепокоєно спитав Оскар. — Котромусь із поліцаїв.

Манюня Сара винувато похитала головою, схожою на моташку вовни.

— А ми так довго сидимо тут і чекаємо, — сказав Оскар. — То що ж ви робили весь цей час?

— Та я поспішала. Тільки зайшла до Фії Карл-Ісак випити кави, — спробувала виправдатись Манюня Сара.

— На чотири години?

— Нам треба було багато про що поговорити, — з гідністю відповіла стара. Вона не хотіла слухати ніяких докорів.

— Давайте листа, — сказав Оскар.

Расмус помітив, що він був трохи сердитий на Манюню Сару. На обличчі в старої знов з’явився винуватий вираз.

— Листа я забула у Фії Карл-Ісак, — відповіла вона. — А хіба в ньому було щось важливе?

Вона як стояла, в картатій хустині і в смугастому фартусі, так і взялася нишпорити в кущах винограду й щось общипувати в них, удаючи, що дуже заклопотана й не має часу думати про листа.