Астрід Ліндгрен - Расмус-волоцюга

Оскар зітхнув.

— Ні, Манюня Саро, в ньому не було нічого важливого. Ви таки напевне попадете до раю. Добре так, як є, сказав той, у кого загорівся чуб!

— А я ж писав того листа кров’ю свого серця, — мовив Оскар Расмусові дорогою, коли вони йшли до Фії Карл-Ісак, щоб забрати забуте там повідомлення. — Я не здатен створити ще один роман того самого дня. Хоч би Фія нікуди не діла того листа.

Але вони так і не дійшли до Фії Карл-Ісак, дарма що були вже зовсім близько від її хатини край дороги, навіть бачили її. Бо зненацька перед ними ніби з-під землі виросли два поліцаї, ті самі, що забирали їх раніше. Ті самі невблаганні поліцаї.

Оскар розгнівався — таким сердитим Расмус його ще не бачив. І не дивно. Адже поліцаї повелися з ним так, наче певні були, що він найгірший шахрай на світі, а не мирний невинний волоцюга.

— Забери в нього пістолет, — сказав один.

Вони кинулися до Оскара й почали обмацувати його, шукаючи зброї.

— Я не маю пістолета! — крикнув Оскар. — І ніколи не мав. Навіть іграшкового, коли був малий, хоч я плакав і канючив його в матері.

Поліцаї завели Оскара до ленсманового кабінету, і там один із них сів писати протокол. Другий стояв, не спускаючи Оскара з ока, наче боявся, що той утече.

На Расмуса він не звертав уваги. Та цього й не треба було, бо Расмус і так тримався біля самого Оскара. Яке ж у них собаче життя — ні хвилини спокою, весь час бійся то грабіжників, то ленсмана, то поліцаїв!

Проте Оскар не боявся. Він лютував.

— Я хочу поговорити з ленсманом! — крикнув він і стукнув кулаком по бар’єру перед тим поліцаєм, що сидів і писав.

— Ленсман на бенкеті, на службі він буде аж завтра вранці, — сказав той поліцай, що стеріг його.

— На бенкеті? — крикнув Оскар. — А я мушу стовбичити тут, невинний, як наречена?

— Ми вже чули це, — сказав той, що писав.

Він, видно, звався Бергквіст, принаймні так його називав другий поліцай.

— Ти так брешеш, що й сам віриш у свої слова, — повів далі Бергквіст. — Але цього разу ти не відкрутишся. І добре, що не відкрутишся, бо такі, як ти, не повинні ходити на волі.

Оскар аж застогнав з люті. Він обернувся до поліцая, що стеріг його, і спитав, показуючи пальцем на Бергквіста:

— Можна мені назвати його дурнем чи за це мене оштрафують?

— Атож, пару десяток заплатиш, — відповів поліцай. — Угамуйся нарешті, щоб ми почули твоє прізвище і щоб Бергквіст міг записати його.

— Я Оскар. А тебе як звати?

— Мене звати Андерсон, але це до справи не стосується. Оскар, а прізвище як?

— Це до справи не стосується, зви мене Оскаром, за Це не платять штрафу?

Андерсон пирхнув. Він, певне, був добродушніший за того, що писав. А Бергквіст сердито глянув на Оскара і сказав:

— Твій тон не пасує до цього місця. Будь такий ласкавий, зміни його!

— Будь такий ласкавий і телепни дурного по колінах, щоб присів, — сказав Оскар. Тоді знов спитав Андерсона: — Справді не можна назвати Бергквіста дурнем? Справді за це можуть оштрафувати? Ну, а коли я зустріну репаного дурня і назву його Бергквістом, то за це ж мене не ув’язнять?

Від цієї думки Оскар гучно зареготав, потім перехилився через бар’єр, пильно подивився Бергквістові у вічі і сказав з притиском:

— Бергквіст! Заплішений Бергквіст, ось ти хто! Той почервонів і обернувся до Андерсона:

— Замкни його до в’язниці, щоб ленсман завтра дав йому урок пристойної поведінки.

Аі.дерсон глянув на Расмуса.

— Аз ним що зробити?

І Бергквіст відповів щось жахливе:

— Він утік із Вестергазького притулку, нам треба відвезти його туди.

Перед Расмусом розчахнулася прірва, і все горе, всі біди світу наринули на нього, мов потужна чорна хвиля. Його повернуть до притулку, а це майже те саме, що для нього скінчилося життя. Так, скінчилося життя! Оскара він утратив, Оскара посадять до в’язниці, а самого його запроторять до притулку, де він не хоче жити. Він не хоче там бути, кожна частка його єства бунтувалася проти повернення туди.

Якусь мить Расмус стояв і перелякано дивився на Бергквіста витріщеними очима. Ні, звідти дарма було сподіватися милосердя, і він у розпачі почав шукати допомоги з іншого боку, адже десь мав бути вихід!

Крізь відчинене вікно на підлогу падала смуга сонячного проміння, мов широка золота стрічка, і освітлювала понурий ленсманів кабінет. Це й була золотава стежка на волю.

Не довго думаючи, Расмус безтямно скочив у вікно, мов тваринка, якій загрожувала пастка. Він чув, як позаду щось кричали йому, але не зупинився послухати, що саме. Він мчав, як вітер, порожньою вулицею. Вчора вранці він їхав нею на підводі з молоком, але тепер не пам’ятав цього. В голові в нього не було жодної розважної думки, він просто біг вулицею в напрямку молочарні, мов наляканий кролик, лопотів босими ногами по теплому камінню бруківки, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч. Мчав наосліп, не знаючи, куди біжить.