Астрід Ліндгрен - Расмус-волоцюга

Расмусові дали й інші вказівки. Він мав ховатися до вечора за купою дров на подвір’ї молочарні і ні в якому разі не з’являтися в містечку, щоб його часом не спіймали. І ніколи нікому не показувати, що він знає Ліва й Ліандера. Оскар також повинен ніколи нікому не показувати цього.

— Ти підеш до нього, тільки-но смеркне, — наказав Расмусові Лів. — А як побалакаєш із ним, відразу повертайся сюди й чекай на нас. Ми прийдемо й заберемо тебе звідси годині о десятій.

— Але я голодний, — мовив Расмус. Він засунув руку до кишені штанів і витяг два п’ятаки, які дав йому Оскар. — Можна мені піти й купити на них булочок?

— Тут ти нічого не купиш, — сказав Лів. — Давай гроші!

Він згріб хлопцеві п’ятаки й пішов разом з Ліандером.

Расмус лишився сидіти за купою дров, немов закам’янілий. Які це страшні бандити, грабують і грабують, і грабунки їхні дедалі тяжчі. Пограбувати гроші в Санде — підлий вчинок, украсти в пані Гедберг намисто — ще підліший, але забрати в нього п’ятаки — найбільша з усіх підлот!

Проте Расмус дарма підозрював Ліва. Через п’ять хвилин той повернувся, кинув хлопцеві торбинку і сказав:

— їж. І сиди маком за купою дров, нікуди не потикай носа звідси, поки не настане пора.

І Лів пішов. Расмус довго дивився йому вслід, вражений його поведінкою. То цей шахрай женеться за ним, наче за диким звіром, то приносить йому булочок! Він квапливо відкрив торбинку й зазирнув у неї. І ще дужче вразився. Там було п’ять булочок із цинамоном — вони коштували кожна по два ере, тобто всі разом — десять ере. Але в торбинці були ще солодкі сухарики й пахучі тістечка, отже Лів купив їх уже за свої гроші. На мить у Расмусовому серці навіть ворухнулося тепле почуття до Ліва. Принаймні йому не доведеться помирати з голоду в цій в’язниці.

Бо тісний закуток між парканом і купою дров справді скидався на в’язницю. Довгий вузький в’язничний прохід, хоч і відкритий з обох боків, а однаково поганий. В’язниця має бути добре загороджена, щоб в’язні не могли втекти. І коли вже він однаково мусить сидіти у в’язниці, то треба зробити її такою як слід.

Расмус заходився витягати з купи поліна й затуляти ними виходи. Він уявляв себе замкненим у Ельвсборзькій фортеці, так самісінько, як той чоловік із Оскарової пісні.

— тихенько замугикав Расмус. Хоч виявилося, що сидіти у в’язниці не так страшно, як люди уявляють собі. Йому навіть подобалося тут.

У паркані була дірка від сучка, і він дивився крізь неї у світ, чи там не пливе уквітчана гондола. Але бачив тільки голе каміння бруківки. Потім він почав обстежувати купу дров і раптом почув звуки, від яких у нього потеплішало на серці. З купи долинув тихенький писк, і коли Расмус приглянувся уважніше, то помітив пташине гніздечко, спритно помощене між полінами.

— Ой-ой-ой, — прошепотів Расмус. — Ой-ой-ой!

У гніздечку було троє пташенят, троє чудових пухнастих живих грудочок, що тихенько попискували, і хлопець зачаровано втупив у них очі. Він довго, дуже довго стояв непорушно, дивився на пташенят і був найщасливішим з усіх в’язнів. Та поволі Расмус отямився і згадав, що він голодний. Він сів на землю неподалік від гнізда й відкрив свою торбинку. Якби ще було якесь питво, бо йому дошкуляв не тільки голод, а й спрага.

Безперечно, були люди, що співчували становищу в’язнів. Бо на стовпі брами біля в’їзду до молочарні Расмус І побачив глечик із молоком — якась неуважна служниця 1 приходила купити молока й забула його там.

Расмус трохи постояв, радячись сам із собою, яку треба відчувати спрагу, щоб мати право надпити чужого молока. Такого теплого літнього дня воно просто скисне. Навряд чи господар молочарні був би проти, щоб Расмус урятував трохи молока, поки воно не скисло.

Булочки з цинамоном і молоко були добрі, сухарики з молоком теж не згірші, й запашні тістечка з молоком так само. Расмус провів чудові хвилини у своїй самотині за купою дров. Він наливав молока в накривку глечика і вмочав у неї булочку або підносив її до рота й пив молоко. Расмус надпив молока не більше, ніж йому треба було, аби лише стало до булочок. Але й так його мучило сумління, коли він пив молоко. Та водночас у нього мріла невиразна думка, що, оскільки його силоміць загнали сюди два небезпечні злочинці, то люди начебто повинні були на цей час хоч сяк-так підтримувати його молоком.

Пташенят він також погодував розмоклими в молоці крихтами булки. Він настромляв мокру крихту на шпичку й подавав пташенятам у дзьоб. Вони ковтали ті крихти, і в Расмуса аж серце мліло з утіхи. Пташенята були дуже милі. Сам він був в’язнем, що марнів за ґратами в’язниці, а пташки були його єдиними друзями. Весь світ давно забув про нього, кинув його в біді, але пташки підбадьорювали його своїм щебетом, були йому вірні. Вони поділятимуть його неволю до смерті.