Астрід Ліндгрен - Расмус-волоцюга

Вулиця була порожня. Але біля самої молочарні з бічної вулички раптом вигулькнуло двоє чоловіків. Расмус помітив їх аж тоді, коли порівнявся з ними. Він мало не нагнався головою одному просто в живіт. Той чоловік міцно схопив його за плечі й зупинив.

— Обережно на поворотах! — сказав Лів. — Я з тобою залюбки побалакаю.

— Так, ми тепер справді трохи побалакаємо, — сказав Лів, швидко затягаючи Расмуса за високий паркан, що оточував молочарню.

О цій порі там не було жодної душі. Расмус став безпорадною здобиччю грабіжників. Лів добряче труснув його.

— Ану кажи швидко, де твій товариш, отой волоцюга? Бо як не скажеш, то буде тобі край.

— Оскара забрала поліція, — стомлено відповів Расмус. Він уже не мав сили боятися, а вбити його грабіжники навряд чи зможуть.

Лів і Ліандер перезирнулися в німому переляці. Вони напевне боялися дужче, ніж Расмус.

— Он як, його ув’язнили, — сказав Ліандер. — І ти знаєш, Гільдінгу, кого він звинувачуватиме. Нам треба якнайшвидше вшиватися звідси.

Лів тримав Расмуса залізною рукою.

— Ану признавайся, він мав при собі гроші, коли його спіймали?

Расмус не знав, як йому краще відповісти на це запитання, тому мовчав. Проте Лів так ним труснув, наче думав, що відповідь застряла у Расмуса в горлі і її треба добути звідти силою.

— Що він зробив з грошима?

— Він їх сховав, — відповів Расмус. — У потаємному місці. І я не знаю, де те місце.

— Гільдінгу, треба квапитись, — знервовано мовив Ліандер.

— Цить, — відповів Лів. — Ясно, що той тип намагатиметься скинути з себе вину на нас. Та коли ми втечемо, це буде те саме, що визнати її перед ленсманом. Ні, нам тепер треба бути незворушнішими, ніж будь-коли досі.

Він обернувся до Расмуса.

— Ти був при тому, як ленсман допитував Оскара? Расмус похитав головою.

— Ленсман і не бачив Оскара. Бо він на бенкеті. Цілий день.

Лів свиснув і на мить майже повеселішав.

— Ну звичайно, він на бенкеті з нагоди п’ятдесятиріччя пані Руси, хвалити бога! Він пробуде там цілий вечір, і, хвалити бога, не матиме часу на допит! Може, допиту взагалі не буде. Може, завтра вже буде запізно його провадити.

Він нахилився до Ліандера й щось зашепотів йому на вухо. Расмус не чув, що саме. Вони довго пошепки радилися через його голову, а потім Лів звернувся до нього:

— Слухай, хлопче, а що ти скажеш, як ми повернемо тобі Оскара з в’язниці?

Расмус вражено витріщив на нього очі. Він усім серцем бажав, щоб Оскар вийшов із в’язниці, але не міг збагнути, чого це Лів і Ліандер захотіли допомогти йому. Може, в них справді є щось добре? Може, вони жаліють Расмуса, що він такий самітний? Тепер він подумав і про це. Подумав, який він страшенно самітний без Оскара. На очі йому набігли сльози і він стиха сказав:

— Які ви добрі, що хочете випустити Оскара. Лів міцно схопив його за потилицю.

— Атож, ми добрі. А тепер нашорош вуха, щоб добре чув і запам’ятав мої слова. Бо ти маєш передати їх Оскарові.

Расмус злякано глянув на нього.

— Не можу, бо мене також спіймають і повернуть до сирітського притулку.

— Зробиш те, що ми скажемо, — нетерпляче мовив Лів. — Коли смеркне, ти підкрадешся до Оскара. В’язниця міститься в окремому будиночку на ленсмановому подвір’ї.

— А якщо там вартує поліцай? — спитав Расмус.

— Не вартує. Коли вже вони його замкнули, то залишили самого. А ти поговориш із ним через заґратоване віконце в задній стіні будиночка.

Расмус кивнув головою. Доручення було не таке страшне, як він думав, а для Оскара він погодився б піти й на більшу небезпеку.

— І скажеш йому, що ми прийдемо вночі й випустимо його, але з однією умовою, втямив? А тепер слухай, з якою, — повів далі Лів. — Він повинен повернути нам гроші, втямив? Найближчим часом нам треба провітритись, а на це потрібні кошти. Отож ми й хочемо, щоб він повернув їх нам.

— А як Оскар не погодиться на таке? — боязко спитав Расмус.

— Йому залишиться намисто, — відповів Лів. — Це непогана умова, йому нема чого нарікати.

Видно було, що ці люди не знали Оскара. Вони думали, що справжню божу зозулю можна підкупити намистом, їм, бач, здавалося, що він загарбав гроші й намисто для себе. Ні, вони зовсім не знали Оскара.

— А як він усе-таки не захоче? — спитав Расмус. Лів розсердився.

— Він, звичайно, наївний чоловік, але ж не такий уже дурний! Спитай його, чи йому краще роками сидіти у в’язниці. А таке буде, бо заарештували за всі ці справи його, а не нас, нагадай про це Оскарові. Мені не треба переконувати ленсмана. Зрештою, ми не питатимем Оскара, хоче він чи ні пристати на нашу пропозицію. Один пістолет ви, звичайно, поцупили в нас, але другий у мене є, тож передай Оскарові, що вночі я буду озброєний.