Астрід Ліндгрен - Расмус-волоцюга

Ось Лів вигулькнув на поверхню. Він кашляє і аж сичить з люті. Не хоче купатися, хоч тут таке гарне місце. Мов сердитий павук, він вилазить на поміст, і Расмус холоне зі страху й мало не плаче, що ніяк не може спекатися цього немилосердного чоловіка. Але він триматиметься до останнього. Тікатиме, аж поки впаде. Це швидко станеться, бо серце в нього гупає, наче ось-ось лопне.

Він гайнув з помосту й побіг вуличкою. Ось подвір’я Карла Нільса, де він уже був. Ось садиба Пера Андерса. Він тікав, ніби в кошмарному сні. Расмус знов виграв трохи часу, але ззаду мчав його нещадний ворог, хляпаючи мокрим одягом, — від нього йому не втекти.

А ось льох Пера Андерса. Расмус також був уже в ньому, коли оглядав хати. Він тоді хвилину постояв, уявляючи собі, що в нього є п’ятнадцять мішків картоплі і їх треба позаносити сюди.

Стомлений до краю, Расмус заскочив у темний льох. Він у розпачі сподівався, що, може, Лів не надбіг ще так близько, не помітив, де він сховався, й не здогадається шукати його тут. То була слабенька надія, і тривала вона недовго.

За мить він почув, як хтось ухопився за великого ключа. І ось уже Лів у льоху. Мокрий, сердитий, просто-таки розлючений на клятенного хлопця, що виробляє з ним такі штуки. Він ускочив у льох…

Але Расмус навчився у Вестергазі не тільки підставляти ногу. Він навчився також стояти на чатах за дверима і, коли супротивник так безтямно влітає до приміщення, тікати в нього за спиною. Саме це і зробив тепер Расмус. Швидко, мов ласиця, він вискочив з льоху, нестямно захряснув за собою двері і обернув у замку іржавого ключа. І аж коли почув, як Лів затарабанив у двері, збагнув, що йому пощастило зробити. З боязкою втіхою він поступово усвідомлював, що замкнув свого ворога в льоху Пера Андерса. А втім, що це льох Пера Андерса, Расмус, звичайно, не знав.

Тепер йому так захотілося до Оскара, що він мало не заплакав. Ноги під ним угиналися, він був смертельно стомлений. У нього аж серце защеміло, так він захотів до Оскара. Та, може, Оскар уже мертвий…

Расмус почав якомога швидше скрадатися до «своєї» хати. Наближався він до неї дуже обережно, бо не знав, Де тепер Ліандер і де Оскар.

Почало розвиднятися. Скоро над старим висілком переселенців до Мінесоти, де цієї ночі нікому не довелося спати, зійде сонце.

Расмус ліг у траву й поплазував до кухонного вікна. Потім підвівся навпочіпки й зазирнув крізь порожню раму, де скло давно вже було повибиване.

Він побачив Ліандера, що стояв спиною до нього біля самого вікна. А далі, коло печі, стояв Оскар з піднятими вгору руками. Ліандер тримав у руці пістолета, а біля його ніг лежав Оскарів рюкзак.

— Стріляй, чи на одного волоцюгу буде більше на світі, чи менше, не має ніякого значення, — сказав Оскар.

— Так, будь певний, що в мене аж пальці сверблять уколошкати тебе, — відповів Ліандер. — Я б оце й зараз пальнув у тебе, та не хочу засмучувати ленсмана. Йому, щоб ти знав, кортить посадовити тебе в буцегарню за грабунок у Санде. І, щоб ти знав, за напад на пані Гедберг.

— Аж не віриться, що на світі є такі свині, як ти, — спокійно сказав Оскар. — А коли я візьму та розповім ленсманові, що ви за пташки?

У Расмуса на очі навернулися сльози. Він-бо знав, що ленсман ніколи не повірить волоцюзі, і був певен, що Оскар також знав це.

Ліандер глузливо зареготав.

— А чого ж, спробуй!

— Ти сам годину тому був трохи занепокоєний, — сказав Оскар. — Боявся, що пані Гедберг отямиться й дещо спростує. Наприклад, що Анна-Стіна набрехала на мене. Ану ж пані Гедберг усе-таки отямиться?

— Вона не отямиться, — тихо відповів Ліандер. — Після того, що тут сталося цієї ночі, я певен, що пані Гедберг уже не отямиться. На такий ризик не піде ні Анна-Стіна, ні ми.

Расмус за вікном заломив руки. З усіх поганих людей на світі найгірші Лів і Ліандер. Те, що Ліандер сказав про пані Гедберг, прозвучало як погроза.

— Дарма ти, дурню, завчасу радів, — повів далі Ліандер. — Навіщо було пхати носа в чужі справи? По-моєму, ти заробив, щоб ленсман запроторив тебе до в’язниці. Зрештою, там не так уже й погано, можу тебе запевнити.

— Авжеж, видно, що ти там бував, якщо знаєш це, — відповів Оскар. — І я зроблю все, що можу, аби ти ще раз туди попав.

— То ти ще більший дурень, ніж я думав, — сказав Ліандер. — І досі не втямив, що ти сам попадеш до в’язниці, якщо спробуєш нас туди запхати. Якби в тебе були всі клепки в голові, то ти б якнайшвидше вшився звідси, тримав язика на припоні й ніколи більше не показувався в цих місцях.