Радий Погодин: Цегляні острови

— Хіба ж можна таке з води зробити? — переможно прошепотіла Людмилка.

Тоді Кешка широко відкрив рота і легесенько, щоб зірочка не полетіла, став дмухати… Гострі кінці в списів затупилися, ялинові гілки почали в’янути, опадати… Зірочка зморщилась, підібрала свої промені під себе і раптом перетворилася на блискучу круглу краплю…

— Бач, а ти не вірила… — підвів голову Кешка.

Очі в Людмилки стали сині, як вода, в якій підсинюють білизну. Вона тупнула ногою і закричала;

— Ти чого на мою рукавичку наплював?!

— Ти що? — обурився Кешка. — Це ж сніжинка розтала!

Людмилка й сама це бачила, але що вдієш, — такий у неї характер нікчемний.

— Ні, наплював, — твердила вона. — Хуліган…

— Це я — хуліган? — розсердився Кешка. — Тоді ти… ти… — Він ще не придумав, що сказати, а Людмилка вже випалила:

— Кешка-головешка!..

Кешка був такий же хлопчак, як усі. І йому спало на думку те ж саме, що й усім хлопчакам, коли їх дражнять чи ображають. Він стиснув кулаки і ступив уперед.

— Ага, так, Людмилко… Я ж тобі зараз дам…

Та ба! Людмилка, як миша, шмигнула у своє парадне і, задерши голову, заголосила:

— Ма-а-ма-о!.. Кешка б’ється!..

На крик до парадного прибігли Мишко і Круглий Толик.

— Ти справді їй надавав? — спитав Мишко.

— За що? — поцікавився Толик.

— Не встиг, — сумно признався Кешка. — Прозивається весь час… Та ще й бреше…

Людмилка висунула з парадного голову і нудним голосом прокричала:

— Хуліган!.. Ти чого мені на рукавичку наплював?..

Хлопці глянули на Кешку. Обоє здивовано підвели брови.

— Знову бреше… Зовсім я не плював. — І Кешка розповів усе як було.

— Та-ак… — промовив Мишко і порадив: — Знаєш, ти з дівчиськами краще не зв’язуйся, з ними завжди неприємностей ціла купа…

— Ну, що ти… — заперечив Толик, — є ж, мабуть, хороші дівчиська на світі.

— Зроду не стрічав, — заявив Мишко.

— А всі хлопчаки — хулігани!.. — прокричала Людмилка із свого парадного. Але хлопці вдали, ніби це їх не стосується.

Кешка гуляв сам біля стосу дров і вже хотів було йти додому, як побачив Мишка. Мишко вискочив надвір у старих, стоптаних валянках. Шия в нього була сяк-так замотана шарфом, зате він щільно закутався в розстебнуте пальто і навіть притримував його рукою. Мишко був чимось схвильований. Він раз у раз підносив руку в яскравій рукавичці до лиця, сердито сопів і тер собі під носом. Помітивши біля стосу дров Кешку, Мишко підійшов до нього і, дивлячись собі під ноги, похмуро сказав:

— Кешко, ти правильна людина… Хочеш, я тобі щось подарую?

— Хочу, — зразу ж погодився Кешка.

— А не відмовишся? — не підводячи очей од своїх валянок, запитав Мишко.

— Ну хто ж од подарунків відмовляється? — щиро здивувався Кешка.

Його друг не любив попусту балакати і, якщо заговорив про подарунок, — значить, подарує. Але що?.. Кешку страшенно мучила цікавість, однак у таких випадках треба зберігати абсолютну байдужість і спокій. А Мишко тим часом посопів трохи, долаючи в собі останній жорстокий сумнів — віддавати чи ні? — і рішуче промовив:

— Гаразд… Тільки гляди — бережи й піклуйся… Я тобі його як найліпшому другові дарую. — Мишко відхилив комір, тихо покликав: —Шкряго… Шкряго… — І раптом з-під Мишкового шарфа висунулась біла мордочка, покрутила гострим носом, метнула туди-сюди червоними оченятами і заховалась.

— Що це за диво? — спитав Кешка.

Мишко посміхнувся і відповів, що це зовсім не диво, а звичайний білий щур.

— Дуже розумний, — переконував він. — У вашій квартирі жодної миші не буде, — всіх пожере. А який охайний — страх… Шкряго, Шкряго, — знову лагідно покликав він.

Щур знову висунувся, але тепер уже з рукава. Огледівся і виліз увесь. Він був великий, завбільшки з долоню, тільки значно вужчий і дуже гарний — весь білий, як сніг. Щоправда, вигляд йому трохи псував довгий хвіст — рожевий і зовсім голий.

— Шкряжечко, — примовляв Мишко, — ти не бійся, у Кешки тобі добре буде: він хороший, ласкавий… Ти чуєш, Кешко? Годуй його інколи ковбасою.

— Добре, — погодився Кешка; йому кортіло хутчій забрати щура. Не подобалось тільки щурове ім’я — Шкряга. — Мишко, а чому його так чудно кличуть?

— Це його моя матуся так прозвала;, у неї до тварин ніякої симпатії нема. Хочеш, вигадай інше ім’я Шкрязі — то байдуже. — Мишко погладив щура по сніжній шкірці, зітхнув і сунув подарунок Кешці в руки.

Кешка обережно взяв звірка. А Мишко сильно потер рукавичкою під носом і мовчки пішов додому на перший поверх.