Мері Додж - Срібні ковзани

У Ріхі, Гільди й Катрінки нічого більше на думці й не було, як: «Змагання! Змагання! Вони відбудуться двадцятого!»

Ці три дівчинки дружили між собою. І за віком, і за здібностями, і за суспільним становищем вони майже не відрізнялися, але вдачі мали зовсім різні.

З Гільдою ван Глек ви вже знайомі — це була чотирнадцятирічна дівчинка із добрим, шляхетним серцем. Ріхі Корбес була вродлива — значно яскравіша та гарніша за Гільду, але душу мала не таку ясну і сонячну. Хмари гордості, невдоволення й заздрості скупчувалися в її серці і щодня росли й темнішали. Звичайно, вони, як і будь-які хмари, часто розвіювалися, але, коли здіймався буревій і лилися сльози, хто був їхнім свідком? Тільки служниця Ріхі, її батько, мати і маленький братик — словом, всі ті, хто найбільше її любив. І як небесні хмари, хмари в душі Ріхі нерідко набували дивних форм: усе невартісне, примарний витвір уяви, перетворювалося на дивовижні образи й перешкоди, нездоланні, як гори.

Для Ріхі бідна селянська дівчинка Гретель не була такою ж людиною, як сама Ріхі, — вона була лише нагадуванням про бідність, лахміття і бруд. Такі, як Гретель, вважала Ріхі, не мають права на почуття і сподівання, а головне, вони не мають ставати на заваді тим, хто багатший за них. Вони можуть і повинні працювати на багатих, але на певній відстані, вони мають право навіть захоплюватися ними, але з почуттям глибокої покори, от і все. Якщо вони обурюються, слід придушувати їх; якщо вони страждають, не варто мене цим турбувати — от який таємний девіз мала Ріхі. Але яка ж вона була дотепна, з яким смаком одягалася, як чудово співала! Які ніжні почуття у неї спалахували (до улюблених кошенят і кроликів) і як вона вміла зачаровувати розумних, славних хлопців — Ламберта ван Моунена і Людвіга ван Хольпа!

Карл — той був занадто подібний до неї характером, щоб серйозно захоплюватися дівчиною; а може, він побоювався «хмар». Йому, потайному й похмурому, постійно чимсь невдоволеному, звичайно, більше подобалася жвава Катрінка, яка здавалася створеною із безлічі лунких дзвіночків. Вона була кокеткою ще немовлям, кокеткою в дитинстві, кокеткою тепер, у свої шкільні роки… Без усякого лихого наміру вона кокетувала зі своїми заняттями, своїми обов’язками, навіть із власними маленькими прикростями. (Прикрості її не здолають, ну ніколи!) Вона кокетувала з матір’ю, із улюбленим ягням, із маленьким братиком, навіть зі своїми золотавими кучериками — коли відкидала їх назад із удаваною недбалістю. Усім вона подобалася, але хто міг полюбити її? Вона була байдужою до всього. Миле личко, миле серденько, милі манери — все це зачаровує лише на годинку. Бідолашна щаслива Катрінка! Усі такі, як вона, весело дзеленчать і бринять замолоду! Але життя, у свою чергу, не без того, щоб пококетувати з ними і порушити лад їхніх ніжних дзвіночків або змусити їх змовкнути по одному.

Як відрізнялися будинки цих трьох дівчаток від похиленої, старої халупи Гретель!

Ріхі жила неподалік Амстердама, у гарному будинку, де різьблені буфети були заставлені срібними й золотими сервізами, а зі стелі до підлоги звисали шовкові гобелени.

Батько Гільди володів найбільшим будинком у Бруці. Його блискуча покрівля з полірованої черепиці, оббитий тисом фасад, розфарбований у різноманітні кольори, викликали замилування всієї округи.

Десь за милю від нього стояв будинок Катрінки, і він був найкрасивішим із усіх голландських заміських будинків. Сад при ньому був розбитий так правильно, доріжки так симетрично ділили його на окремі ділянки, що птахам могло б здатися, що це — величезна китайська головоломка, всі складові якої лежать у абсолютному порядку. Але влітку сад був прекрасний: квіти всіляко намагалися прикрасити своє симетричне житло і, якщо садівник не доглядав за ними, вони так чудово палали, нахилялися й обвивали один одного! А яка там була тюльпанова клумба! Навіть сама королева фей не шукала б кращого замку для своїх придворних прийомів! Але Катрінка понад усе подобалися клумби із рожевими й білими гіацинтами. Дівчині подобалися свіжість, аромат і безтурботність цих квітів, із якими їхні дзвіночки погойдувалися на легкому вітерці.

Карл і мав рацію, і не мав, кажучи, що Катрінка й Ріхі казяться лише від однієї думки, що селянка Гретель братиме участь у змаганнях. Він чув, як Ріхі якось заявила, що це «жахливо, ганебно, просто сором!», а ці слова як англійською, так і голландською — найсильніші лайки, які має право вжити обурена дівчинка. Карл бачив також, що Катрінка при цьому кивнула своєю гарненькою голівкою, і чув, як вона ніжно повторила: «Ганебно, сором!» — наслідуючи Ріхі, наскільки дзенькіт дзвіночків здатний наслідувати голос, сповнений непідробного гніву. Карлові цього було досить. Йому й на думку не спадало, що якби не Ріхі, а Гільда першою заговорила з Катрінкою про Гретель, «дзвіночки» так само охоче й лунко наслідували б Гільдині слова. Катрінка тоді, напевно, сказала б: «Звичайно, нехай бере участь разом із нами», — і помчала б геть, одразу ж викинувши все з голови. Але тепер Катрінка з милою гарячковістю заявила: «Ганьба, що через якусь гусятницю, нікчемне дівчисько Гретель, змагання буде зіпсовано».