Мері Додж - Срібні ковзани

Хвилину обидва хлопці котили мовчки.

— Жах! — вимовив нарешті Пітер. — А як він почувається сьогодні?

— Погано, мейнгеєре.

— А для чого вам іти по лікаря Букмана, Гансе? В Амстердамі є інші лікарі, і вони, мабуть, допомогли б вашому батькові… Букман — знаменитість, його запрошують тільки найзаможніші люди, та й ті іноді не можуть дочекатися.

— Він мені обіцяв… Він учора обіцяв мені прийти до батька через тиждень… Але тепер, коли батькові так погано, ми не можемо чекати… Нам здається, що він, бідолашний, помирає… Будь ласка, мейнгеєре, попросіть лікаря прийти якнайшвидше… Не буде ж він відкладати свій прихід на цілий тиждень, коли наш батько помирає… Меєстер такий добрий!..

— Добрий? — здивовано повторив Пітер. — Та його вважають чи не найжорстокішою людиною в Голландії!

— Він тільки здається таким, тому що дуже худий і завжди чимсь стурбований, але я знаю — серце в нього добре. Передайте меєстеру те, що я розповів вам, і він прийде.

— Від усього серця сподіваюся на це, Гансе. Але я бачу — ви поспішаєте додому. Обіцяйте мені: якщо вам знадобиться дружня допомога, ви звернетеся до моєї матері в Бруці. Скажіть, що це я послав вас до неї. І от ще що, Гансе Брінкер… Не як нагороду, але як подарунок… Візьміть хоч трохи гульденів!

Ганс рішуче похитав головою:

— Ні-ні, мейнгеєре! Не візьму… От якби мені знайти роботу в Бруці або на Південному млині… Але всюди в один голос відповідають: «Почекайте до весни», — Добре, що ви про це сказали! — палко промовив Пітер. — У мого батька знайдеться для вас робота. Йому дуже сподобався ваш гарний ланцюжок. Він сказав: «Цей хлопчина чисто працює; він буде майстерно різати по дереву». У нашому новому літньому будиночку двері будуть різьблені, і батько добре заплатить за цю роботу.

— Слава Богові! — закричав Ганс, радіючи несподіваній пропозиції. — От було б добре! Я ще жодного разу не брався за таку велику роботу, але певен, що впораюсь.

— Чудово! То скажіть моєму батькові, що ви той самий Ганс Брінкер, про якого я говорив. Він охоче допоможе вам.

Ганс подивився на Пітера з щирим подивом:

— Дякую вам, мейнгеєре.

— Ну, капітане, — крикнув Карл, намагаючись здаватись якомога лагіднішим, щоб згладити свою недавню поведінку, — ми тепер у самому центрі Гаарлема, а від тебе не чули ані звуку!.. Чекаємо твоїх наказів. Ми голодні, як вовки.

Пітер весело відповів йому щось і поспішно обернувся до Ганса:

— Ходіть із нами, поїмо разом, і я не буду вас більше затримувати.

Який сумний погляд кинув на нього Ганс! Пітер і сам не розумів, як це він досі не здогадався, що бідному хлопчикові хочеться їсти.

— Ні, мейнгеєре, може, саме в цю хвилину я потрібен матері… Може, батькові погіршало… Мені не можна гаяти часу. Хай береже вас Бог! — І Ганс, квапливо кивнувши, повернувся у бік Брука й зник.

— Ну, друзі, — зітхаючи, сказав Пітер, — тепер ходімо снідати!

Не думайте, що наші юні голландці вже забули про великі ковзанярські змагання, які мали відбутися двадцятого числа. Навпаки, вони увесь день постійно думали і говорили про це. Навіть Бен, — хоча він більше за інших відчував себе мандрівником, — і той, якими б краєвидами він не милувався, не забував про омріяні срібні ковзани. Ось уже цілий тиждень вони пропливали в нього перед очима, як марево.

Як істинний Джон Буль, за висловом Якоба, він не мав сумніву, що його англійська гарячковість, сила та інші англійські якості допоможуть йому коли завгодно осоромити на кризі всю Голландію, або навіть і весь світ. Бен справді був чудовим ковзанярем. Йому не доводилося тренуватися так часто, як його новим товаришам, і все-таки він значно розвинув свої уміння; до того ж він мав міцну статуру, був гнучкий — словом, був завжди й усюди таким підтягнутим, зібраним, моторним, спритним, що бігати по кризі на ковзанах було для нього так само природно, як верблюдові по пустелі або орлові ширяти в небі.

Тільки бідолашний Ганс, якому було так важко на серці, не мріяв про срібні ковзани ані тієї зоряної зимової ночі, ані того ясного сонячного дня.

Гретель, сидячи поруч із матір’ю тривалими, виснажливими годинами чергування біля ліжка хворого, бачила у мріях срібні ковзани, але бачила не як приз, який можна виграти, а як недоступний скарб.