Мері Додж - Срібні ковзани

Ламберт розсміявся:

— У тебе англійська кров, Бенджаміне! А от мені зовсім не холодно. Поглянь на ковзанярів на каналі: всі рум’яні, мов троянди, і задоволені, як лорди… Агов, славний капітане ван Хольп, — крикнув Ламберт голландською, — як гадаєш, чи не завітати нам до тієї ферми, щоб погріти ноги?

— А хто змерз? — запитав Пітер, обертаючись.

— Бенджамін Добс.

— Зараз зігріємо!

І загін зупинився.

Підійшовши до дверей ферми, хлопчики мимоволі стали свідками жвавої сімейної сцени. Із будинку вибіг огрядний голландець, а за ним гналася його люба вроу, люто гамселячи його грілкою на довгій ручці.

Вираз її обличчя аж ніяк не обіцяв хлопцям привітного прийому, тому вони розсудливо вирішили хутко накивати звідси п’ятами і погріти їх деінде.

Будиночок поруч здавався привітнішим. Його похилий дах, укритий яскраво-червоною черепицею, покривав також бездоганно чистий корівник, прибудований до житлового будинку. Охайна спокійна бабуся сиділа біля вікна і плела. У сусідньому вікні з широкими рамами, блискучим склом та білосніжними гардинами, виднівся профіль товстуна з люлькою в роті. У відповідь на несміливий стукіт Пітера білява рум’яна дівчина в святковому вбранні прочинила верхню половину зелених дверей (посередині двері розділялися на дві частини) і запитала, що їм потрібно.

— Чи можна нам увійти погрітися, юфроу? — шанобливо запитав Пітер.

— Ласкаво просимо! — відповіла дівчина, і нижня половина дверей безшумно відчинилася.

Перш ніж увійти, всі хлопці довго й ретельно витирали ноги об грубий килимок, і кожен із них вишукано відважив ввічливий уклін бабусі й старому, що сидів біля вікна. Бен готовий був подумати, що це не люди, а такі самі машини, що рухаються в брукських садах. Старі, повільно й зовсім однаково кивнувши головами, розмірено й неквапливо, наче заведені, знову взялися кожний до своєї справи. Старий усе попихкував люлькою, а його вроу постукувала спицями, немов усередині в неї вертілися зубчасті коліщатка. Навіть справжній дим, що піднімався з дерев’яної люльки, не здавався переконливим доказом того, що ці старі — живі люди.

Зате як клопоталася рум’яна дівчина!.. Як швидко вона підсунула хлопцям поліровані крісла з високими спинками й запросила гостей присісти! Як спритно роздмухувала вогонь у комині, змусивши його палати так, немов його охопило натхнення! У Якоба Поота мало сльози не бризнули з очей, коли вона подала величезного імбирного пряника і глиняний глечик із кислим вином! Як вона сміялася й кивала, коли хлопчики наминали їжу, немов дикі, хоча й сумирні звірі, та як здивувалася, коли Бен чемно, але твердо відмовився від житнього хліба і кислої капусти! Як дбайливо зняла з Якоба рукавицю, розірвану біля великого пальця і, заштопавши її на очах у хлопчика, відкусила нитку зубами й сказала при цьому: «Тепер буде тепліше», — і, нарешті, як ласкаво вона потисла руку всім хлопчикам по черзі й, кинувши благальний погляд на «автоматичну» бабусю, наповнила пряниками кишені хлопців!

Увесь цей час спиці безупинно постукували, а люлька жодного разу не забула випустити хмарку диму.

Пробігши неабияку частину дороги, хлопці побачили масивний кам’яний фасад і ворота замку Званенбург, по обидва боки яких стояли вежі, увінчані статуями лебедів.

— Халфвег [21]. Ми на півдорозі, друзі, — сказав Пітер. — Знімайте ковзани.

— Бачиш, — пояснював Ламберт своєму супутнику, — у цьому місці Ай зливається із Гаарлемським озером, і тут матимеш купу клопотів. Вода на п’ять футів вища за суходіл, тому і греблі, й щити на шлюзах в нас повинні бути міцні, інакше одразу ж заллє. Кажуть, тутешні шлюзи влаштовані по-особливому. Ми їх пройдемо, і ти побачиш таке, що й очі на лоба вилізуть. Весняна вода в цьому озері, як я чув, краще за всі води на світі білить полотно, і нею користуються всі великі Гаарлемські білильні фабрики. Про це я не можу розповісти тобі докладно… Але розповім дещо із власного досвіду.

— Справді? Що ж?

— В озері водиться безліч вугрів, таких великих, яких ти в житті не бачив. Я часто їх тут ловив… Просто дивовижні! І, знаєш, із ними боротися нелегко: якщо не бути обережним, вивернуть руку з суглоба. Але тебе, я бачу, вугрі не цікавлять. А замок величезний. Правда?