Мері Додж - Срібні ковзани

Бен кивнув.

— Зараз вони мають не вельми привабливий вигляд, — продовжував Ламберт, — але влітку вони просто чарівні. Щойно на вербах з’являються молоді пагони, дядько щодня після обіду йде до свого літнього будиночка. Там він дрімає й курить; тітка плете, поставивши ноги на грілку за будь якої, навіть спекотної погоди; моя двоюрідна сестра Ріка з іншими дівчатами просто з вікна тягає із озера рибу або теревенить зі своїми друзями, коли ті проїжджають повз на човнах, а малята вовтузяться поблизу або стовбичать на містках через канаву. Потім усі п’ють каву з тістечками, а на столі стоїть величезний букет із латаття. Там чудово! Але, між нами, хоч я тут і народився, я ніколи не звикну до запаху застояної води, а нею тхне чи не у всіх заміських садибах. Майже всі будиночки, які ти бачив, зведені біля канав. Я, мабуть, так гостро відчуваю цей запах, бо тривалий час жив у Англії.

— Мабуть, і я відчую його, — сказав Бен, — коли буде відлига. На щастя для мене, рання зима покрила льодом ці запашні води… І я їй дуже вдячний. Без цього неймовірного катання на ковзанах Голландія сподобалася б мені значно менше, ніж зараз.

— Як же ти відрізняєшся від Поотів! — вигукнув Ламберт, задумливо вслухаючись у Бенові слова. — Але ж ви двоюрідні брати… Мені це невтямки.

— Ми справді кузени або, скоріше, завжди вважали себе двоюрідними братами, але насправді споріднення між нами не дуже близьке. Наші бабусі були зведеними сестрами. У нашій родині всі англійці, а у нього — голландці. Наш прадід Поот був двічі одружений, і я — нащадок його дружини-англійки. Однак я люблю Якоба більше, ніж добру половину своїх родичів-англійців, разом узятих. Він найщиріший, найдобродушніший хлопчик із усіх, кого я знаю. Дивно, але мій батько випадково познайомився з батьком Якоба під час ділової поїздки до Роттердама. Вони завели розмову про свою кревність — французькою, до речі — і відтоді листуються. Дивні речі трапляються в житті! Деякі звички тітки Поот дуже здивували б мою сестру Дженні. Тітка — справжня дама, але вона так не схожа на мою матір… Та й будинок у них, і спосіб життя — все зовсім не таке, як у нас.

— Звичайно, — самовдоволено погодився Ламберт, ніби хотів сказати, що навряд чи можна де-небудь, крім Голландії, зустріти таку досконалість у всьому. — Однак ти знайдеш про що розповісти Дженні, коли повернешся додому.

— Ще б пак! Я скажу, принаймні, якщо охайність, на думку голландців, прирівнюється до побожності, то Бруку вічне спасіння забезпечене. Я в житті не бачив охайнішого місця. Взяти хоча б мою тітку Поот: при всьому своєму багатстві вона безперервно щось чистить, і її будинок має такий вигляд, наче він увесь полакований. Я вчора писав матері, що бачу, як мій двійник невідступно ходить за мною, нога до ноги, у їдальні з натертою підлогою.

— Твій двійник? Ніяк не втямлю цього слова. Що ти хочеш сказати?

— Ну, моє віддзеркалення. Бен Добс номер два.

— А, це? Розумію! — вигукнув ван Моунен. — А чи бував ти коли-небудь у парадній вітальні своєї тітки Поот?

Бен розсміявся:

— Тільки раз — того дня, коли приїхав. Якоб каже, що мені не вдасться увійти до неї знову до весілля його сестри Кеноу, а весілля буде через тиждень після Різдва. Батько дозволив мені погостювати тут до урочистої події. Щосуботи тітка Поот зі своєю товстухою Катьє вирушає до вітальні й ну мести, шкребти та натирати! Потім у кімнаті опускають фіранки й замикають її до наступної суботи. За весь тиждень жодна душа туди не входить, однак там все одно потрібно прибирати — «схоонмакен», — як висловлюється тітка.

— Що ж отут особливого? У Бруці так прибирають усі вітальні, — сказав Ламберт. — А чи подобаються тобі фігури, що рухаються, у саду тітчиних сусідів?

— Вони нічогенькі. Коли влітку лебеді плавають по ставку, вони, напевно, скидаються на живих. А от китайський мандарин під каштанами, який киває головою, просто безглуздий… Він годиться тільки для того, щоб смішити малих дітей. А ще ці прямі садові доріжки й дерева, геть усі підстрижені й розфарбовані! Даруй, ван Моунене, але я ніколи не зможу захоплюватися голландським смаком.

— На це потрібен час, — поблажливо погодився той, — але зрештою ти обов’язково оціниш його. Мене багато чого приваблювало в Англії, — і, сподіваюся, мене відпустять туди разом із тобою навчатися в Оксфорді, — але загалом Голландію я люблю більше.

— Ну звісно! — сказав Бен тоном палкого схвалення. — Не був би ти справжнім голландцем, якби не любив її. Що, крім батьківщини, можна любити так пристрасно? Хоча дивно відчувати теплі почуття до такої холодної країни. Якби ми не рухалися постійно, то зовсім би змерзли.