Ніна Боден - boden_nina_zbiglo_lito

Брама стояла замкнена на ланцюг з висячим замком, але це мало що давало: завіси в ній були зламані. Саймон спритно наліг на стулки брами, і вони похилилися назад, утворивши щілину, достатню для того, щоб крізь неї можна було протиснутися. Коли вони увійшли всередину, Саймон звів стулки брами докупи.

Сюди не доходив шум з дороги. Відійшовши всього кілька ярдів від брами, вони опинилися в зовсім іншому світі — серед безгомінних зелених джунглів. Високі, тонкі дерева росли дуже густо; сплітаючись угорі кронами, вони зовсім закривали небо. Земля була вкрита заростями колючого терну, об який вони дерли свою одежу.

— Сюди, — сказав Саймон і впевнено почав продиратися вперед, хоча ніякої стежки не було видно. Крішна й Мері ледь устигали за ним. Крішна ніс кошика з котом, а Мері — дві сумки з харчами. Невидиме павутиння оплутувало їхні обличчя. Саймон ішов надто швидко, але в них не вистачило духу скаржитися.

Минула, як їм здалося, ціла вічність, поки Саймон зупинився на невеличкій галявині, залитій серпанковим сонячним світлом й посвистуванням цвіркунів.

— Ой, нога! — скрикнув Крішна й нагнувся, щоб дістати тернову гілочку, що заплуталася під холошею джинсів. Як тільки він її висмикнув, на нозі проступив рядок схожих на намистинки крапельок крові.

— Далі немає терника, але там кропива, — сказав Саймон. — Дай мені одну з твоїх сумок, Мері. Тобі потрібна буде вільна рука.

Коли Саймон повів їх далі, Мері зрозуміла, що він мав на увазі. З’явилася стежина, але дуже вузька й заросла кропивою. Вона круто спускалася вниз із пагорба. Земля під ногами була волога й слизька, а кропива росла висока, урівні з ними, і шмагала їх по обличчях. Довкола панувала така тиша, що було чути власне дихання.

— Обережно, тут повалене дерево, — сказав Саймон. — Дивіться, звідки воно впало.

Вони глянули вгору й побачили високо над головою стовбур, на якому білів слід од величезної відчахнутої гілляки, що впала вздовж стежини. Гілляка поросла мохом, стала слизька, і йти по ній було небезпечно. Першим пройшов Саймон, затим повернувся, щоб узяти кошика з котом — так буде надійніше! З кошика не чулося ні звуку.

— Як там Ноакс? — поцікавилася Мері. — Можна подивитися?

— Він спить, — відповів Саймон. — Ми випустимо його, коли дістанемося до острова.

— Якого острова? — запитала Мері, й ніби у відповідь їй дерева праворуч поріділи, й за ними показалося плесо, вкрите килимом яскраво-зеленої ряски.

— Це штучне озеро, — пояснив Саймон. — Колись на тому боці стояв великий будинок, та він давно згорів, а господарі кудись виїхали і ніколи більше не поверталися.

Стежина вела до озера, й тепер іти стало легше. Ще один поворот — і вони побачили острів, так густо порослий деревами і величезними рододендронами, які стелилися по землі, що здавалося, дістатися до нього неможливо. Темне, блискуче плесо в цій частині озера було чисте від ряски, а над ним простягався дерев’яний горбатий місток.

— Місток ненадійний, — сказав Саймон. — Я першим піду з рюкзаком.

Слідом за Саймоном Мері й Крішна пройшли половину мосту, де дошки прогнили й вгиналися, одначе витримали їх. Другої половини майже не було, залишилася тільки одна дошка завширшки з п’ять дюймів.

Внизу стрімко бігла вода. Мері глянула вниз і в неї запаморочилася голова.

— Тут мілко, — сказала вона. — Може, краще перейдемо вбрід?

Саймон похитав головою:

— Надто багато мулу. Може засмоктати.

Він легко перейшов на той бік, немов канатоходець, і повернувся, щоб узяти кошика. Ноакс, видно, прокинувся й почав ворушитися.

— Залиште сумку, — сказав Саймон. — Руки ваші повинні бути вільні, щоб ви могли ними балансувати.

Та навіть без ноші переходити було страшно.

— Не дивися вниз, — попередив Саймон, коли Мері ступила на дошку, але не дивитися вона просто не могла. Вона бачила, як біжить вода, і в неї хололо в грудях.

— Я впаду… Саймоне! — злякано крикнула вона, й він одразу підійшов до неї і подав їй руку. Саймон допоміг їй перебратися на той бік і покликав Крішну:

— Іди, не бійся. То тільки дівчата не вміють балансувати.

Вій підморгнув Мері, й вона зрозуміла, що він не насміхається з неї, а тільки хоче підбадьорити Крішну.

Все закінчилося щасливо. Саймон стояв на тому кінці дошки, а Крішна, не відриваючи погляду від його обличчя, йшов просто на нього.

Щасливо діставшись острова, Крішна розплився в усмішці:

— Бачиш, я не боявся, як ти, Мері, йти було зовсім легко.