Крістіна Нестлінгер - Конрад, або Дитина з бляшанки

Конрад складав кубика на кубик. Він будував високу, струнку вежу.

— Слухай, Конраде, — почала пані Бартолотті. — Мені треба трохи попрацювати. Виткати бодай три сантиметри килима. Ти залишишся тут чи підеш зі мною до робочої кімнати? Тобі, мабуть, нудно буде самому?

Конрад якраз почав будувати другу високу, струнку вежу.

— Ні, дякую, — відповів він, — я залишуся тут. Я так і думав, що ви маєте якийсь фах і працюєте. Нам сказали, що більшість матерів тепер працюють. І що є діти, які живуть у бабусь або ходять до садка, і що є ще й так звані «замкнені діти».

— О господи! — тихо промурмотіла пані Бартолотті, ще дужче спантеличена.

Вона пішла до робочої кімнати, сіла до верстата й заходилася вплітати в килим яскраво-червоні, лагідно-бузкові і ядучо-зелені нитки, зовсім забувши про дивного хлопчика, що сидів у неї в кутку вітальні. Коли пані Бартолотті ткала килими, то завжди думала тільки про них і більше ні про що. Може, тому вони й виходили в неї такі гарні.

А що пані Бартолотті думала тільки про килим, то вона не помічала, як швидко минає час. Раптом перед нею з’явився Конрад. Пані Бартолотті глянула спершу на хлопчика, тоді на годинник і побачила, що вже вечір.

— Господи, ти, напевне, вже голодний! — злякано вигукнула вона.

— Тільки трішечки, — відповів Конрад. Він пояснив, що прийшов зовсім не тому.

Він хотів щось заспівати. Та, на жаль, не мав ніякого уявлення, що співають семирічні хлопці. До цього він, мовляв, зовсім не підготовлений. Або, може, його й готували, а він був не досить уважний.

Пані Бартолотті його слова зацікавили.

— Скажи-но, а як же тебе готували? Як це відбувалося? І хто тебе готував? — запитала вона.

Конрад мовчав.

— У тебе там був учитель? Чи тебе готували робітники? І чи ти весь час був такий зморщений? Вибач, я хотіла… хотіла сказати… такий сухий, як до живильного розчину?

Конрад і далі мовчав.

— Тобі неприємно про це говорити?

Нарешті він сказав:

— Я повинен говорити про це тільки в разі пекучої потреби. А це пекуча потреба?

— Ні, аж такої потреби немає! — відповіла пані Бартолотті.

Потім почала згадувати, що вона співала в дитинстві.

Найперше вона згадала пісеньку: «Хто прикотив на вокзал оцей сир?» — але далі не знала жодного рядка. Тоді згадала: «Моя папуга, пане, їсть тільки марципани» — і знов далі забула.

Потім пані Бартолотті згадала:

Та раптом похопилася, що все це не дитячі пісеньки, а модні куплети, які дорослі співали, коли вона сама була ще дитиною. Нарешті вона згадала справжні дитячі пісеньки: «На озері Чад дванадцять дівчат купають качат», «А на дні, а на дні ловить баба окуні» і «У цукерні я і ти поїмо усі торти».

Пані Бартолотті доспівувала одну пісеньку й починала другу, і їй ставало дедалі веселіше. Заспівала вона також «Солдати за льохом стріляють горохом».

А як завела пісню про пана Маєра та його тітку і дійшла до слів: «Приплентався пан Маєр додому уночі», то помітила, що Конрад дедалі дужче блідне. Але подумала: «Наступний куплет іще смішніший, він його напевне розвеселить». Тому заспівала:

Конрад зблід, як стіна. Пані Бартолотті побачила, як він побілів, і, щоб розважити його, заспівала: «Сидить пан у туалеті, грає марші на кларнеті».

Тоді Конрад заплакав.

— Конраде, що сталося? — Пані Бартолотті схопилася з ослінчика, витягла свою хусточку з кишені штанів і витерла хлопцеві сльози.

Він, схлипуючи, мовив:

— Я плачу, бо не знаю, що мені робити. Семирічний хлопець повинен уважно слухати, коли його мати щось каже, розповідає чи співає. Але ж семирічний хлопець повинен негайно перестати слухати, коли кажуть, розповідають чи співають щось непристойне.

— Хіба я співаю щось непристойне? — перелякалась пані Бартолотті.

Конрад кивнув головою. Пані Бартолотті заприсяглася, що ніколи більше не казатиме й не співатиме нічого непристойного. І Конрад перестав плакати.

Раптом у двері подзвонили. Не так, як дзвонять носії грошових переказів чи пожежники, а легенько, тричі поспіль, як дзвонив аптекар Егон. І справді, була субота, день їхнього приятелювання.

— Ох, це Егон, я зовсім забула про нього! — вигукнула пані Бартолотті й кинулася до дверей. Дорогою вона вдарилась ліктем об шафу, що стояла в передпокої, і хотіла вилаятись, але стрималася, щоб Конрад знов не заплакав.