Ірен Роздобудько - Арсен

— Це мій син!!! — кричить Юля.

— Це мій син!! — кричить батько.

— Це наш онук!! — кричать бабуся з дідусем.

— Це мій найкращий учень! — кричить Ганна Павлівна.

— Гордість школи! — кричить директор.

— Це мій друг! — кричить Пашка.

Мене закидають квітами.

Я дивлюся на мовчазну Айрес. Її губи нечутно ворушаться. Але в очах усе можна прочитати: вона в захваті!

Я кланяюся. Мене виносять з арени на руках. Живий і здоровий бик мирно жує сіно в своїй загорожі.

— Агов, хлопче! — почув я голос фермера, і прийшов до тями. Це ж я, як зазвичай, марив.

Мене охопило шалене бажання негайно перелізти через паркан і випробувати себе наяву. Як це зробив той сміливий іспанський парубок.

— А тепер біжи додому, — сказав Василь Петрович, підводячись з трави. — Ти турбуєш тварину. Бачиш, як він дивиться? Певно, відчуває в тобі суперника. Вони розумні…

Чорний справді все ще стояв під парканом, ніби чув і розумів нашу розмову. Я теж підвівся, подякував фермерові за цікаву розповідь. І пішов геть.

Але я вже точно знав, що маю зробити! Негайно і неодмінно!

Я озирнувся і кинув останній погляд на Чорного. Він уважно дивився мені вслід…

Коли я повернувся на наше обійстя, Нійолє вже стрибала по саду, ніби візит до лікарні надав їй нових сил. І знову їла із землі немиті абрикоси!

Я підскочив до неї, відібрав.

— Знову хочеш захворіти?!

— А я зовсім не була хвора! — радісно повідомила дівчинка. — Це бабуся вигадала!

— Все одно — фрукти треба мити. І руки також! — сказав я тоном старшого брата.

На диво, Нійолє одразу ж мене послухалась і пішла мити руки. Я знову завважив, що не так уже й погано мати сестру і навчати її уму-розуму.

А ще їй можна доручити важливу справу. Ту, про яку я міркував усю дорогу додому.

— Нійолє! — покликав я дівчинку.

Вона одразу ж прибігла. Очевидно, їй теж було приємно відчувати, що у неї є брат.

— Умієш зберігати секрети? — запитав я.

— Атож! — гордо мовила вона. — У нас у Барбідонії суцільні таємниці! І всі їх зберігають у слоїках з-під меду. І закорковують воском!

Я кивнув і поманив пальцем, щоб вона наблизила до мене вухо. Її обличчя стало кумедним і дуже серйозним. А я прошепотів:

— Можеш віднести записку до БРТ?

— Звісно… А кому віддати?

— Айрес, — сказав я. — Тільки це треба зробити так, щоб ніхто цього не бачив! Зможеш?

— Атож! — знову повторила вона. — Я можу одягнути невидимий плащ!

— Який ще плащ? Я ж серйозно! — розізлився я.

— І я серйозно, — сказала Нійолє. — Ну, якщо не хочеш, щоб я була в плащі, можу просто піти гратися до Лізи і непомітно віддам записку…

— Оце буде краще, — сказав я.

— А ти що — закохався? — хитро посміхнулася дівчинка.

— Звісно, ні! — почервонів я. — Просто у мене до неї є важлива справа.

— Яка? Скажи, яка? — мала аж застрибала від цікавості.

— Розумієш, я хочу, щоб Айрес провела мене на горище. Ти ж чула, що там зберігаються якісь речі й документи мешканців села. Можливо, там є щось про наших?

— Про Арсена і Нійолє? — здогадалася вона.

— Так. Ми ж мусимо знати про них більше! — поважно сказав я. — Але про це поки що нікому не треба знати. Розумієш?

Дівчинка кивнула.

— Клянешся? — суворо запитав я.

І вона знову кивнула.

— А де записка? — запитала вона.

— Зараз напишу.

І я пішов до хати писати записку. Виявилося це справою непростою. Я сів за дідівський стіл, узяв папір та ручку. І закляк.

Що ж написати? Почав згадувати, що писав Ольці Курочкіній. Здається, там було так: «Приходь після уроків до теплиці. У мене є два квитки в кіно…»

Написав — і оком не змигнув. Але що маю написати зараз?

Я напружено гриз кінчик ручки…

Написав таке: «Айрес! Приходь…» — і зібгав папір. Узяв новий аркуш. Замислився.

«Дорога Айрес…» Знову зібгав. Усе було не те…

Може, не треба ніякого звертання? Але як вона зрозуміє, що я звертаюся до неї?

Я взяв новий аркуш: «Айрес! Є важлива справа…».

Чи можна починати листа одразу зі справи?

Одне слово, за півгодини біля мене на столі виросла ціла купа зібганих аркушів.

Під вікном уже нетерпляче стрибала Нійолє. Час минав.

Я розсердився на себе і зопалу вивів на папері такі слова:

«Синьйорино! Якщо Ви хочете побачити кориду в місячному сяйві — будьте біля коралю рівно опівночі» — і поставив жирну крапку.

Акуратно згорнув папірець і написав зверху: «Айрес. Особисто».

Потім, поки не передумав, швиденько віддав листа Нійолє. Побачив з вікна, як вона стрімко помчала вниз вулицею. І одразу ж пошкодував про свою затію. А раптом Айрес сприйме це за жарт або покаже записку іншим? І всі насміхатимуться з мене?