Він згадав, як посунула тоді трійця на Ясика Гриценка, коли він обізвав їх мавпами, і як кинувся на захист Ясика Слава Коваленко, а за ним Сашко Чуприна, а тоді інші… Не він, Лесик, кинувся перший, а Слава Коваленко і Сашко Чуприна. Він же тільки приєднався до хлопців, коли вони гуртом оточили, захищаючи, Ясика…
І горобчика-пташеня під стіною у прохідному дворі згадав Лесик.
І шматок фрески…
То виходить, що він непорядний, утратив совість? Що він по один бік із негідними імені людського?
Лесик так заглибився в свої переживання, що аж здригнувся, коли раптом Іваницький підвівся з-за столу:
— Вибачайте Спасибі вам щире. Дуже радий був познайомитися зі славною вашою родиною. До побачення… Всього доброго… Ну, а з вами завтра зустрінемося, — усміхнувся він Песикові й Жорі уже в дверях
Тато й дід пішли до ліфта разом з Іваницьким — поїхали проводжати його до готелю «Київ».
Примхлива, загадкова людська доля вибирає іноді в житті людини дні, в яких збігається стільки подій, стільки різних поворотів і несподіваних відкриттів, що їх вистачило б на місяць, а то й на рік.
Саме такий день був у Песика сьогодні.
І день іще не скінчився.
Ще треба було ухвалити рішення, від якого залежало дуже багато — і завтрашній день, і післязавтрашній, і рік, і дитинство, а може, і все життя
Песик подивився на Жору.
Жора зітхнув і опустив очі.
Розділ XV,
дуже короткий, у якому дія відбувається вночі
Ніч із неділі на понеділок була тиха, зоряна, ясна Місто спало, готуючись до початку нового трудового тижня. Спав і той дев'ятиповерховий будинок на Печерську, де ми щойно з вами були.
Тільки одне-єдине вікно, мов безсонне око, світилося на сьомому поверсі І рогатий місяць, зазираючи в те вікно, здивовано переморгувався з зірками.
Багато у своєму довгому житті надивився на землі старий дядько місяць Але такого йому, здається, бачити ще не доводилося.
Розділ XVI,
у якому знову ж таки дві несподіванки Шостий «Б» не вірить. «Оце фокус!»
У понеділок зранку учнів чекало відразу дві несподіванки.
По-перше, знаменита альпійська гірка перед входом у школу сяяла неймовірною красою. Вона була значно яскравіша й барвистіша, ніж раніш. І квітів було більше, і кущ штамбових троянд нагорі з кількома величезними, якогось небаченого небесного кольору квітками був просто дивовижний. Всі, хто підходив до альпійської гірки, не могли втриматися від захопленого вигуку І ті вигуки були нагородою зусиллям Прометея Гавриловича та Зінаїди Семенівни, які протягом другої половини суботнього дня і неділі дістали у Ботанічному саду, привезли й висадили таку силу всіляких квітів
Та ще у неділю півдня падав дощ…
Прометей Гаврилович та Зінаїда Семенівна стояли на шкільному ґанку, ловили вдячні й захоплені погляди учителів й учнів і лише скромно опускали очі.
Це була перша несподіванка
Друга несподіванка чекала учнів (та й учителів) у самій школі…
У коридорі біля дверей шостого «Б» висіла «Блискавка».
На великому аркуші ватману була намальована витолочена альпійська гірка перед школою, збоку кущі бузку, а під кущами — двоє принишклих зайців. Зайці були дуже кумедні, та головне — в одного зайця було обличчя… Лесика. В другого — Жори
Під карикатурою великими літерами виведено:
Знайте всі, що друзі ці —
Найостанніші зайці!
Так злякались, так злякались,
Що признатись побоялись
Тож обом тепер ганьба,
Чинить так лише слабак:
Зробить капость — I тікає,
Хоч свою провину знає…
Отже, скажемо всі хором:
Сором! Сором!
Сором! Сором!.
З інших класів підходили, дивились, читали, сміялися. Намальовано було справді здорово Недарма дивувався дядечко-місяць Тато-художник на сина карикатуру зробив блискучу. Постарався
Тільки з шостого «Б» не сміявся ніхто.
Навіть Агашкін лише розвів руками:
— Ну, чилдрени, не вірю…
Але краще б вони сміялися
Коли люди щиро не вірять, що це ти зробив, що ти на таке здатний, це ще дошкульніше.
Читать дальше