— Слухайте, дорогий Вікторе Сергійовичу, — сказав раптом дід і благально приклав руку до серця. — Я вас дуже прошу… Не кажіть ви тим юним слідопитам, будь ласка, нічого Ви уявляєте — посадять мене, безумство, у президію, квіти, оплески… зроблять із мене справді героя… Я цього не перенесу
Іваницький усміхнувся:
— Сказати мушу. Вибачайте А від президії, оплесків можете якось чемненько відмовитись. Ваше право. Та й хіба у тім річ, щоб була президія, квіти, оплески? Річ у тім, щоб люди знали, що подвиги, і великі, і маленькі, ніколи не гинуть у безвісті, не забуваються, не зникають без сліду… — він на хвилину замовк, зітхнув. — Так само, як і те, що ти зробив негарного, теж ніколи не зникає без сліду. Хоча б уже тим, що живе у твоїй пам'яті І мучить тебе докорами сумління Всі можуть про це забути, той, кому ти зробив, забуде, а в твоїй пам'яті, гляди, й спливе І нагадає боляче, вколе у самісіньке серце Що може бути гірше отого комплексу вини, особливо давньої, непоправної… От скажу вам одверто, досі пам'ятаю одного першокласника, якого я колись у школі образив Він, бач, мені, випускникові, без п'яти хвилин медалістові, зробив зауваження. Як зараз бачу його повні сліз очі, коли я йому прищепив носа А зауваження було справедливе — щоб я не курив у школі… «А ти хто такий?» — питаю «Юра», — каже. «Ну так не сунь, Юро, свого носа у дорослі справи!» — і… А тут ще дівчинка, однокласниця його, стояла… Дурненька, мабуть, дівчинка Зареготала Сорок років минуло, а пам'ятаю, наче вчора Я ще тоді одразу відчув, що дурницю втнув Але вибачитися перед маленьким первачком духу забракло… Може, через того Юру я й курити кинув у студентські роки І тепер думаю раз у раз: живе десь людина, яка все життя, з дитинства, ненавидить мене… І боляче
— Вважайте, що вину з вас знято… Я — Юра! — сказав несподівано тато
— Що-о?! — обличчя Іваницького враз набуло розгублено-дитячого виразу Він обвів поглядом усіх присутніх.
— Він таки Юрій, — знизала плечима мама.
Іваницький глянув на діда, тоді знову на тата, й обличчя його освітилося усмішкою:
— А вам, Юрію Васильовичу, пробачте, скільки років?
— Тридцять шість, — усміхнувся тато.
— Тож-то й воно!
— Але від імені всіх Юрків нашої школи (я ж теж у ній вчився, до п'ятого класу, поки не перейшов у художню) вибачаю вам…
— Дякую… Спасибі… на доброму слові… Хоч розказав, і то легше стало І хай не той, але все-таки Юрко вибачив мені. Та ще й художник… А до художників у мене особливе ставлення… Все життя заздрю художникам. Нікому не заздрю — тільки художникам. Бо вони бачать світ так яскраво, так своєрідно, як ніхто. І помічають те, чого не помічають інші Це — щастя… І ще заздрю тому, що художники, на відміну відучених, ніколи не можуть завдати людству непоправного лиха. Вони завжди несуть людям тільки радість, тільки насолоду, роблять людей кращими, добрішими…
— Уперше зустрічаю такого фізика, — щиро признався тато
— А ви що — усіх фізиків вважаєте роботами? Без почуттів і серця? — усміхнувся Іваницький.
— Та ні, але… — тато розвів руками. — Логіка науковців дещо відрізняється від логіки митців По-моєму…
— Певна річ, — кивнув Іваницький. — Методи пізнання світу різні У науковців аналітичний, розумовий, у митців емоційний, почуттєвий Але і там, і там, і в цілому в усій людській діяльності в основі лежить совість Взагалі найвизначальніша риса виду «гомо сапієнс» (людини розумної), по-моєму, зовсім не розум, а саме совість. Якщо розум іще можна підозрювати в якихось інших істот, то совість притаманна тільки людині Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі Невтомно, невідступно. Все життя. Важко це Але необхідно Хто виховає, той людина. А як же легко ця риса втрачається, губиться. Не захистив слабшого, пройшов повз когось, хто потребує твоєї допомоги, заплющив очі на якесь зло, сам сотворив зло ненароком і не схаменувся вчасно… І вже нема совісті. Втрачена. Вже ти по один бік із мерзотниками, з ошуканцями, не гідними імені людського… Може, ніхто ще цього й не помічає, всі, як і раніше, вважають тебе порядною людиною. Але сам-то ти знаєш Від себе не втечеш, не сховаєшся Пробачте мені ці сентенції… Стара викладацька звичка…
Дорослі ще багато про що говорили, і все воно було цікаве, та Лесик погано слухав і погано розумів У голові в нього роїлися свої думки. Він міркував про те, що казав академік про совість. Лесик завжди вважав себе порядним. Він ніколи не кривдив інших, намагався бути чесним, добрим і справедливим І він був певен, що всі теж вважають його порядним Ніколи він у цьому не сумнівався. І раптом…
Читать дальше