Всеволод Нестайко - Чарівний талісман (збірник)

— Можеш собі вважати, що хочеш, — перебив його Слава Коваленко. — А шкільній дисципліні підкоритися мусиш. Коли вже тобі доручають…

— Правильно! — кивнув Сашко Чуприна. — І ніяких відмовок!

— Текст допоможе тобі скласти Жора, — сказав староста. — Щоб завтра вранці була «Блискавка». Ходімо, друзі!

Двері за ними зачинилися.

— Ну, уявляєш? — мовив Лесик.

— Ситуація! — сказав Жора.

І тут задзвонив телефон

Лесик зняв трубку:

— Слухаю!

— Добрий день! Це квартира Довгалюків?

— Так

— Це — Ікс Ігрекович А батьків іще нема?

— Нема.

— Слухай, друже, якщо тобі не важко, подзвони мені, коли вони прийдуть. По телефону 93-01-55. Щоб я зайве не набридав Добре?

— Добре.

— 93-01-55 Запиши, будь ласка

— Я й так запам'ятаю.

— Спасибі Вибач. Так я чекатиму

Коли Лесик поклав трубку, Жора спитав:

— Хто це?

— Та той дивак, якого ми біля школи зустріли. Ікс Ігрекович. Уявляєш?

Отепер час і розказати про ту маленьку пригоду, що трапилася з хлопцями біля школи.

Після того як повернулися з фізкультури Жорині батьки, а розбурхана Лесикова уява ще не вгамувалася, хлопці, як ви знаєте, пішли на свіже повітря

Спершу вони ходили вулицями, а потім забрели на шкільне подвір'я. Тільки не з центрального входу, де ота злощасна клумба, а з боку садка та шкільної ділянки Тут був у них заповітний куточок на сходах, що вели у підвал, у кочегарку, яка давним-давно не працювала, оскільки опалення в школі вже десятки років було центральне

Сидячи в напівтемряві на холодних кам'яних сходах, Лесик розказував, як ото мавпи-однокласники збиткувалися з нього й Агашкіна і як налякав їх шаблезубий тигр

І несподівано Лесик затнувся й замовк. Хлопці рвучко підвели голови — над ними стояв якийсь незнайомець. Вони так захопилися, що навіть не помітили, коли він підійшов

— Вибачте, — ніяково усміхнувся незнайомець. — Клянусь, я не підслуховував Підійшов випадково й от… Вибачте… Я, чесно кажучи, не сподівався вас тут зустріти. Сьогодні неділя Я думав…

Незнайомець був у спортивному костюмі, у кедах. Але віку вже немолодого, радше навіть похилого Хоча тримався спортивно і підстрижений був, як спортсмен, коротко, по-сучасному Може, тренер. Тренерів хлопці поважали, особливо Жора. Але що він робить у неділю тут, на задньому подвір'ї школи? І чому так зніяковів? У хлопців ворухнулася підозра

— А… ви… хто такий?

Та незнайомець од відповіді явно ухилився.

— Я бачу, хлопці ви інтересні, — усміхнувся він. — Щось таке розповідаєте, я аж заслухався… хоч і не мав права… Мимоволі… Слово честі… Грішний… люблю секрети, загадки різні.

Лесик почервонів А Жора повторив:

– І все-таки… хто ви?

— А це хай теж буде секрет… Називайте мене Ікс Ігрекович… Отак! — він лукаво підморгнув хлопцям. — А ви ж самі хто такі, що так мене розпитуєте? Я, може, все-таки більше право маю питати, ніж ви Трошечки старший.

Хлопці перезирнулися, але промовчали.

— От бачите. Не признаєтесь Хоч поводитеся досить підозріло Залізли у темний закуток Про щось таке незвичайне говорите Може, щось і накоїли… Накоїли? Га?

Лесик і Жора знову перезирнулися й почервоніли

– І нічого ми не накоїли, — буркнув Лесик. — Просто собі сидимо, і все.

— Але все-таки не признаєтесь, — хмикнув незнайомець. — Коли люди нічого не накоїли, вони своїх імен не приховують

— А ми й не приховуємо, — пересмикнув плечем Жора. — Я Жора Нечипоренко А він Лесик… Довгалюк.

І раптом усмішка застигла на обличчі незнайомця

— Що-що? Довгалюк?.. — незнайомець явно збентежився. — Стривай! А твій тато не художник?

— Художник, — не без гордості сказав Лесик. — А ви його що, знаєте? По роботах?

Незнайомець зніяковів, зам'явся

— А… а скільки йому років? — спитав несподівано.

— Тридцять шість, — тепер уже зніяковів Лесик

— Вибач, — незнайомець усміхнувся й махнув рукою. — Трохи помилився. Молодий дуже… Не підходить. Не той

— А в нього й дід художник, теж Довгалюк, — сказав Жора.

— Та ви що? А дід не вчився у цій школі… до війни?

— Вчився, — кивнув Лесик. — А ви що? Може, вчилися з ним разом?

— Тож-то й воно! — збуджено-радісно вигукнув незнайомець. — От здорово! Як же це здорово, хлопці, що я вас зустрів! Таке ж, мабуть, можливе один раз на сто мільйонів. За теорією ймовірності Мені ж отако потрібен твій дід. Я ж його шукаю! Давайте негайно його телефон!

— Нема в нього телефону… — сказав Лесик. — Але він, мабуть, зараз у нас.